Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Нікіта

Батько дотримав слова, домовився з Ковалем, щоб той попрацював нашим хореографом. Я бачив, з яким захопленням на нього дивилася Мишка, і хоч це трохи чіпляло, але ревнувати до Влада зовсім трешово. Головне, що, коли він відбиратиме пари, нас із нею поставить разом. Решту я переживу.

Мені треба терміново знайти п'ять косарів, але спочатку я хочу поговорити з Машею. Додому мене підвозить старший брат Мамаєва, він сьогодні забрав Анвара. Миготить навіть шалена думка позичити гроші в нього.

Але варто поглянути на Умара, бажання просити гроші відразу випаровується. Не тому, що боюся не віддати. А тому що після цього в «сотому» ліцеї не залишиться жодних таємниць. І хто знає, як це відіб'ється на Машці.

Батько полетів на добу, а з охороною я домовлятися звик. Забираю Красунчика і топлю до тієї п'ятиповерхівки, куди Маша ходить до репетиторки-математички. 

Я вже за цей час вивчив увесь її розклад. Дивлюся на годинник — чекати ще довго. Відкриваю чат Ігри та переглядаю ставки.

Грають крупно і більшість проти неї. У мою Мишу ніхто не вірить. Виходжу з машини, клацаю брелоком і йду до лавочки перед під'їздом. Поки тут порожньо, ближче до вечора її окупують місцеві бабусі.

Сідаю і втикаюся чолом у зігнуті в ліктях руки. Прикидаю приблизно суму, яку можна буде підняти, якщо Мишка впорається з першим завданням. Мені теж треба поставити. Тільки багато. Косарь або навіть два. І виграти. 

Тоді я відразу зможу повернути гроші, які віддам за засновництво. Отже, шукати треба не п'ять, а шість тисяч. Ні, сім.

Свідомість розпливається, земля під ногами стає м'якою і наче теж спливає. Відчуваю легкий дотик до волосся, прохолодні пальчики гладять потилицю. Піднімаю голову.

— Маша? Я що, заснув?

Різко встаю і зразу ж схоплююся. Зараз втече.

Але вона підходить ближче і вдивляється в моє обличчя. Раптом піднімає руку і несміливо торкається вилиці. Там найбільше садно, наскільки я пам'ятаю.

— Ауч... — відсахуюсь, і вона засмучено притискає пальці до губ. 

— Боляче, Нікіт?

Лаю себе і беру її за зап'ястя.

— Ні, Мишко. Не боляче. Правда.

Вона плескає віями, і я обережно знімаю з неї окуляри. Ховаю в кишеню і милуюся. 

Яка вона гарна! У тій самій обтічній фіолетовій сукні. Добре, моторошну червону квітку зняла. І ще резинку зняла, яка волосся стягувала. 

Вона така тоненька й ладненька, що в мене починає шуміти в голові. Чи це від її запаху, що проникає в ніздрі й заповзає в підкірку? 

Її прохолодні пальчики пробігають по обличчю, гладять плечі, руки. А я стою як довбень і посміхаюся.

— Нікіто, мені дуже шкода... — вона так жалібно дивиться, що я готовий ще об якусь вітрину буцнутися.

Кладу руку їй на талію — обережно, щоб не злякати — і тягну на себе.

— Маш... Машко, навіщо ти це зробила? Навіщо туди влізла?

Вона злякано моргає.

— Мені потрібні гроші. На операцію. На очі. Нам сказали, краще зробити за кордоном. Мама шукала клініку, у Туреччині є хороші пропозиції. Але в неї немає грошей. Коли тато помер, його мати все в нас забрала.

— Його мати? — здивовано перепитую. — Твоя бабуся, чи що?

Маша відводить очі, хоч я впевнений, замість мене вона бачить тільки велику кольорову пляму. Я читав про її діагноз в інтернеті.

— Вона не моя бабуся. Тато мені не рідний, — відповідає засмучено, ніби проговорилася. Несподівано рвучко обіймає мене за талію, притискається до грудей щокою, і я завмираю зовсім очманілий. — Нікіто, що мені робити? Я так боюся...

Хапаю її в оберемок, обвиваю руками і буквально вкарбовую в себе. І знову завмираю, притулившись губами до її маківки.

— Чому ти не сказала мені? Я б попросив гроші в батька. Він би дав, я точно знаю.

— Ні, — вона квапливо витирає очі, — ми ні за що не візьмемо. Ні я, ні мама.

Стримую себе і пригнічую глуху хвилю роздратування, що піднімається зсередини. Знову ця Дар’я. Звісно, не візьме, вона ж горда. Через тупу гордість матері дочка влізла в таке лайно, з якого спробуй тепер виберися.

— Маш, — беру мокре личко в руки і заглядаю у величезні блискучі очі. Нехай вона мене не бачить, зате вона мене чує, — я з тобою, ти мені віриш? Нічого не бійся, я тобі допоможу. Тільки вір мені. Будь ласка...

Вона кілька разів моргає й обхоплює мене за плечі.

— Можна? — запитую неголосно. 

Заплющує очі. Ледь помітно киває.

І я охоплюю губами її губи, відчуваючи, як усередині закручується в спіраль справжній торнадо. Хочу схопити її, закинути в машину, привезти додому — батьків сьогодні не буде, нам ніхто не завадить. І віднести у свою кімнату.

Але я не можу зрадити її довіру. Я можу тільки цілувати її ось так, ніжно й обережно. Посеред відстійного двору такої ж відстійної п'ятиповерхівки. 

І мені глибоко наплювати, що на нас зараз усі дивляться.