Читати книгу - "Малиновий пелікан"

– А що по-вашому, зовсім ні при чому? Жінка, молода, двадцять чотири роки. Уявляєте?

– Уявляю. А з американцями який тут зв’язок?

– У тому то й річ, що ніякого.

– Не розумію.

– Пояснюю на пальцях. Жінці двадцять чотири роки. Їй би ще жити й жити. І дитина, ще не народившись, також загинула, а у них навіть щипців немає і тазоміра.

На цих її словах я знову відключився.

Видіння

Не знаю, як в інших звірів, а у домашніх собак точно є здатність чути наближення очікуваної події задовго до того, як вона відбудеться в межах, доступних органам бачення, слуху і нюху. Скажімо, мій Федір лежить на дивані і дрімає. Раптом настовбурчує вуха, піднімає голову, зістрибує з дивана, біжить до дверей, починає їх шкрябати і гавкати. І я вже знаю, що скоро з’явиться моя дружина. Вона ще не тут, ще десь за два чи три квартали від дому, але вона наближається, і собака якимсь чином це відчуває. Ця здатність в не такій розвиненій формі є і у людини і проявляється в специфічних обставинах, наприклад, під час несення нічного чергування.

У часи моєї солдатської молодості мені часто доводилось стояти на нічних постах. Спати, звісно, не можна було, але я собі іноді це дозволяв, сидячи на чомусь, а то й навстоячки. Спав, але раптом якесь тривожне відчуття примушувало здригнутися, насторожуватися, вдивлятися в темряву, де нікого не було видно і чутно і тільки через хвилину-другу з’являвся, наприклад, перевіряючий.

Таким чуттям володіє багато людей нічної праці, які при можливості можуть задрімати, але готові негайно прокинутися, як тільки можливість закінчилася. Ось і зараз я спав так міцно, що навіть і вві сні нічого не бачив, крім американців і донецького розп’ятого хлопчика, але прокинувся і відчуваю: щось не те. Щось таке розбудило і Пашу. Перед цим він спав, поклавши голову на кермо, і, здається, навіть міцно. Схропував уві сні, цмокав губами і кликав до себе якусь Катю. Але раптом стрепенувся, повертів головою і мовчки взявся за ключ запалення. І очевидно одночасно з ним інші водії зробили те саме. Один за одним загурчали мотори і спалахнули фари. І тільки після цього, напруживши зір, я щось побачив. Побачив, що там, на Кутузовському проспекті, на самому його початку, себто в кінці, де тонким пунктиром світиться смуга МКАДа, з’явився розсип синіх вогників, що летіли в наш бік. Наче скляні коралі хтось щедро сипонув на дорогу. Вогні наближалися з шаленою швидкістю і з наростаючим шумом, і врешті-решт я побачив незвичайну кавалькаду. Попереду, розсипавшись по всій ширині Кутузовського проспекту, розмашистим журавлиним клином летіли сорок (не зважаючи на величезну швидкість, я встиг порахувати) мотоциклістів, усі зі сліпучо спалахуючими синіми, червоними, ще й зеленими мигалками, від чого все навколо – будинки, машини, обличчя тих, що стояли скраю проїжджої частини, пішоходів заблискало неймовірними переливами кольорів. За мотоциклістами цугом йшли два чорних «каділлаки», за «каділлаками» – два «мерседеси», всі також, звичайно, з мигалками, а за ними він, дивовижний вершник на триколісному мотоциклеті, в костюмі з рожевого пір’я, у шлемі з окулярами і з дзьобом замість носа, довгим, як у пелікана. Але оскільки пір’я, шолом і дзьоб відбивали спалахи всіх цих синьо-червоно-зелених мигалок, то весь вершник був схожим на казкову жар-птицю.

– Ой, красота ж яка! – від усієї душі заволала Зінуля.

А Паша, розкинувши руки, ту ж саму думку висловив іншими словами з нагадуванням матері. Він же здогадався вчасно вихопити свій мобільник і тепер знімав на відео це чудове видовище.

За жар-птицею пеліканом, дотримуючись дистанції, мчав реанімобіль людський, за ним ветеринарна «швидка допомога», далі інкасаторська машина – броньований мікроавтобус, поліцейський броньовик на восьми колесах, а за броньовиком знову мотоциклісти, ще сорок штук. Коли вони пролітали мимо, Паша натис на клаксон, і всі автомобілі у пробці одночасно загуділи, всі пішоходи, що накопичились біля краю дороги, заулюлюкали і стали показувати триколісному мотоциклісту палець. Але він, вочевидь, звукові сигнали сприйняв за вітальні, а не в дуже ясному освітленні середній палець сприйняв за великий, тож на ходу помахав усім нам рукою в білій пальчатці. Я йому також помахав окремо, і мені чомусь здалося, що він цей мій жест помітив.

Нарешті нам дали зелене світло, поліцейський перед нашою машиною змахнув своєю палицею, і всі машини разом з нашою, мов застояні коні, рвонули вперед. Нас тут-таки обійшли і зі страшним ревом помчали до місця свого призначення пожежні машини, але в цьому, здається, вже не було великої потреби, бо супермаркет догорав і вітер роздував окремі головешки, завихрюючи над місцем події хмари попелу. Втім, ця пожежа вже мало стосувалася моїх думок, бо я ще перебував під сильним враженням від кавалькади, що ось промчала мимо.

Звісно, вся ця кавалькада справила на мене сильне враження. Хоча її пишністю я був все ж таки покороблений. Я поміркував і поділився своїми думками зі своїми супутниками: ну, навіщо він ганяє по Москві з цими мотоциклістами, «каділлаками», «мерседесами» і броньовиками? Скільки ж усе це може коштувати, скільки всього хорошого можна за ці гроші побудувати, дітей скількох вилікувати.

– Ну, як же це, – одізвався знайомий голос. Я озирнувся на голос і побачив Івана Івановича, який сидів у темному кутку, затисши вудочку між коліньми. – Як же це, – повторив він. – Це ж перша особа держави. Мотоциклетний ескорт належить йому для пошани, «каділлак» для шику, броньовик для охорони, «мерседес» для обслуги.

– А реанімобіль? – запитав я.

– Ну, це і їжаку ясно, – відповів Іван Іванович. – Мало що в дорозі може трапитися. ДТП, інфаркт, інсульт, апендицит, теракт. Треба ж відразу щось робити. Це ж не ми з вами. З нами, коли щось трапилось, байдуже. А що буде, коли з ним може те саме трапитися?

Я задумався: що ж буде і чи буде колись щось? А на свій подив з приводу наявності серед машин супроводу ветеринарної служби отримав не зовсім чітке роз’яснення, що Перша особа, працюючи з дикими тваринами, досягла такої досконалості в мистецтві перевтілення, що часом для надання їй повноцінної медичної допомоги потрібна консультація ветеринара.

– Ну, гаразд, – сказав я, – гаразд, я зрозумів. А інкасаторська машина навіщо?

І на це запитання я отримав зрозуміле пояснення. У Першої особи держави особистих витрат практично немає. Житло, їжа, одежа, транспорт – все, як кажуть американці, free of charge. Все безкоштовно, а зарплата пристойна. От він її і відкладає, а тепер накопичене