Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Ендрю бере мене за руку.

— Ти про що?

— Не знаю, як пояснити.

Бенні відкашлюється.

— Ми думаємо, що Мей проживає сценарій «Дня бабака». Вона була в хижці вже кілька разів, і щоразу її щось травмує, а потім вона прокидається на борту літака 20 грудня.

Ендрю скептично сміється. Решта перезираються. «Ми всі чуємо одне й те саме?»

— Я намагаюсь усе відстежувати, — зізнаюся, — і я усвідомлюю, що це звучить божевільно, але мені страшно, бо може статися щось жахливе, тож чи можете ви всі просто відійти від мене на кілька кроків?

Ніхто не рухається.

— Будь ласка, — благаю я і вивільняю руку з долонь Ендрю. — Назад.

Моя холоднокровність схожа на струну, яку повільно протягають над зубчастим краєм леза. Повертаюсь до брата, який дивиться на мене широко розплющеними стурбованими очима.

— Майлзе. Вдар мене.

Він недовірливо шкіриться.

— Що?

— В обличчя. З усієї сили.

Кілька голосів із жалем бурмочуть моє ім’я, але мені байдуже.

— Вдар мене. Я хочу повернутись у літак.

— Мей, я не буду…

— Вдар мене!

Він ховається за спиною Бенні, дивиться на нашого тата в пошуках допомоги, а потім я усвідомлюю, що Рікі взяв на руки Кеннеді, Ліза тримає Захарію, а всі інші — навіть Ендрю — дивляться на мене з острахом.

Розвернувшись, біжу вулицею, не розбираючи дороги. Молюся всім, що маю, щоб усе це закінчилось і я прокинулась на пасажирському сидінні 19-В. «Заберіть мене з цього кошмару».

Єдиний голос, який лунає позаду — обережні слова Бенні:

— Відчепися від неї, Дене. Їй треба побути самій.

* * *

Через дві години Бенні заходить у маленьку забігайлівку, де весь цей час сиджу я. Він швидко обводить оком інтер’єр, помічає мене, полегшено видихає та простує до мене.

Я п’ю свою четверту чашку кави. Тремтливими пальцями рву серветку на дрібні клаптики. Дуже скоро вони стануть мікроскопічними, купкою пилу на поверхні меламінового столика. У кутку стоїть обвішана мішурою різдвяна ялинка, блискучі паперові сніжинки тріпочуть над головою, а поряд палахкотить маленький камін, викладений із каменю. Ніщо не допомагає. Не лишилося ніяких відчуттів.

— Привіт, Майонейзі, — бурмоче Бенні, цмокнувши мене в маківку.

Коли я не реагую на дурне прізвисько, він відсуває стілець навпроти й сідає.

— Ти не береш слухавку, — говорить. Помічаю тривогу в крихітних лініях навколо його очей, у вигині рота.

— Вимкнула, — над дверима дзвенить дзвіночок, і пара підлітків заходить всередину. — З Тео все гаразд?

— З усіма все гаразд. І всі стурбовані.

— Я говорила як божевільна, — кажу. — Немає способу пояснити це їм. Я просиділа тут дві години, а Ендрю навіть не намагався мене знайти. Я чекатиму найгіршого щосекунди протягом решти поїздки, а може, й усе подальше життя, і всі, певно, думатимуть, що в мене їде дах.

Він співчутливо здригається.

— Якщо тобі від цього краще, вони хотіли піти на пошуки. Ти не сполохала Ендрю, я просто сказав йому дати тобі трохи часу.

У колонках лунають перші акорди пісні «All I Want for Christmas Is You». Здіймаю очі до стелі.

— Ти знав, що вони вмикають це кожні двадцять чотири хвилини?

Бенні нічого не відповідає, тільки дозволяє мені мовчки продиратися крізь думки. Застогнавши, я кладу лоб на руки.

— Бенні, поки я сиділа тут, зрозуміла дещо.

Він торкається моєї долоні.

— І що ж?

— Я просила всесвіт показати мені, що зробило б мене щасливою.

— Мені здавалося, що я вже це знаю, — говорить він збентежено.

— Та ні, — підіймаю голову я та дивлюсь йому в обличчя. — Я маю на увазі, я попросила показати. Не сказала: «Дай мені те, що зробить мене щасливою», — або: «Дозволь мені бути щасливою вічно». Я сказала: «Покажи мені, що зробить мене щасливою». Отже, мені показали, але, вочевидь, я не знаю, як із цим вправлятися чи що робити, і не можу прикидатися, що все нормально.

Бенні мотає головою, зсунувши брови.

— Мей, не обов’язково все так складно. Просто піди й розкажи Ендрю те, що розповіла мені. Поясни йому, що з тобою відбувається. Ендрю не дурний. Серед нас усіх він єдиний повірить, що світ не завжди являє собою те, що ми думаємо.

— Але в цьому і є проблема, — я почуваюся так, ніби мені років сто. — Як це пояснити? Як показати йому?

— Та само, як і мені.

Заперечую:

— Але коли це сталося вперше і я розповіла тобі, був лише початок свят. Речі все ще відбувалися так, як я їх пам’ятаю. Я можу передбачити події, бо вони не змінилися, — продовжую рвати серветку. — А тепер змінилось усе. Я навіть не знаю, що буде далі. Не уявляю, як довести йому, що не придумую.

— А якщо сказати про намір Лізи та Рікі продати хижку?

— Він уже знає. Я говорила про це, питала. Зрештою, вгадати, що вони нам про це скажуть, не так уже й складно.

— Ну, годі тобі, недотепо. Ходімо назад.

Притягнувши каву ближче, я хапаю її так, ніби вона — мій останній надійний друг.

— Мені в будь-якому разі треба було щось змінити. Цей стіл — мій новий дім. З нетерпінням чекай на лист від мене.

Зареготавши, Бенні тягнеться в задню кишеню, дістає гаманець.

— Тобі стане краще, якщо поговориш з Ендрю.

— Вони всі чекають біля мінівена?

Він мотає головою й кладе на стіл чисту стодоларову купюру.

— Всі вже давно поїхали, — Бенні встає. — Можемо взяти таксі.

Я дивлюся на гроші на столі.

— Святий Бенджаміне Франкліне. Моя кава коштувала не більше чотирьох доларів.

— У мене немає дрібніших.

— Давай краще я заплачу карткою, — починаю вставати, але він бере мене за руку.

— Мей. Я з цим розберуся. Вже майже Різдво, а цей милий ресторанчик уберіг тебе від машин і тентів та інших небезпечних летючих об’єктів, — він стенає плечима. — Ти колись чула про Spotify?

— М-м-м, так.

Бенні шкіриться:

— Я народився раніше.

— Наскільки?

— Набагато, — він киває на двері. — Ходімо.

Розділ двадцять третій

Дорогою додому я згадую кожний фільм про часову петлю, який колись бачила, а тоді сварю себе, бо таких небагато. Не дивно, що все псується. Таксі висаджує нас, але я не заходжу в будинок. Натомість прошу Бенні сповістити всіх, що зі мною все гаразд, але мені потрібно трохи побути самій. Після цього чимчикую крізь сніг на задній двір у пошуках єдиної людини, яка, сподіваюся, може покращити мій настрій.

Знадвору я чую, як Ендрю бриньчить гітарою, та нерішуче стукаю:

— Це я.

Він