Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Це потребувало чимало часу, і пірогу з дикунами вже майже не було видно. Про переслідування тепер годі було й думати. Однак і в цьому нам пощастило: години за дві здійнявся поривчастий північно-західний вітер, який посилювався й надвечір перетворився на жорстокий шторм. Вітер дув назустріч утікачам, і навряд чи легкій пірозі вдалося подолати бурхливе море і щасливо досягти берега.

Та повернімося до П’ятниці. Він так був зайнятий своїм батьком, що я не наважувався його тривожити. Нарешті я покликав його, і він прибіг, підстрибуючи. Дивлячись на його фізіономію, яка мала вираз надзвичайної радості, я спитав, чи дав він батькові хоча б кусень хліба. На це П’ятниця затрусив головою та збентежено пробурмотів:

– Немає хліба. П’ятниця, поганий пес, усе з’їсти сам…

Я сунув йому коржа, якого завбачливо запхнув до кишені, і звідти ж видобув два грона родзинок.

Усе це П’ятниця віддав батькові, а коли той почав їсти, раптом прожогом вискочив із піроги й помчав берегом, немов за ним гналася сотня дикунів. Біг він так прудко, що за лічені секунди зник із очей. Марно я кликав його – мій приятель навіть не обернувся. А за чверть години я знову побачив його: П’ятниця повертався, але тепер уже набагато повільніше. Наблизившись, він зовсім сповільнив кроки, і я розгледів, що в нього в руках.

Виявляється, він устиг збігати до моєї фортеці й тепер ніс глек зі свіжою водою та кілька коржів. Коржі він одразу ж віддав мені, а воду, після того як я зробив кілька ковтків, – батькові. Вода дивовижно оживила старого дикуна – він, як з’ясувалося, вмирав зі спраги.

Коли тубілець напився, я спитав у П’ятниці, чи не залишилося трохи води? Глек був іще напівповний, і я попросив свого товариша напоїти також іспанця, який напевне відчував не меншу спрагу, і віднести йому один із коржів.

Остаточно заслабнувши, полонений-європеєць нерухомо лежав на траві під тінястим деревом. Його бойовий запал згас, ноги здерев’яніли й розпухли від пут, якими були жорстоко стягнені протягом тривалого часу. Він ледве зміг трохи підвестися, щоб напитися води, і напівлежачи взявся за коржа. Я попрямував до нього і простяг йому жменю родзинок. Він поглянув на мене так вдячно, що мені защеміло серце. Їжа та питво підкріпили хороброго іспанця, але самостійно підвестися він більше не міг. Цей чоловік затято бився з останньої сили, але тепер його ноги розпухли й завдавали невимовного болю. Довелося покликати П’ятницю, щоб той розтер їх ромом так само, як зробив це для батька.

І от іще що я помітив: поки П’ятниця вовтузився з іспанцем, не минало жодної хвилини, щоб він не кинув погляд у бік піроги, де лежав його батько. Мій тубільський приятель ніби перевіряв, чи не зник старий і чи все з ним гаразд. На мить утративши батька з очей, він раптом кинув свою справу, зірвався з місця, добіг до піроги і, переконавшись, що все добре, повернувся.

Коли з розтиранням було закінчено, я запропонував іспанцеві спробувати підвестись і за допомогою П’ятниці дістатися піроги. Нам час було повертатися до мого сховища, де всі ми були б у безпеці, а врятовані бранці мали б кращий догляд. Але П’ятниця, замість того щоб дочекатися, поки іспанець підведеться, звалив його собі на плечі, відніс до піроги й обережно посадовив поруч зі своїм батьком. Сам він вистрибнув із піроги на пісок, спустив судно на воду і, попри вітер, що дужчав, узявся веслувати так енергійно, що я ледь устигав за човном, ідучи пішки берегом.

Доправивши обох до нашої бухти й залишивши їх у човні, П’ятниця вирушив розшукувати другу пірогу. Невдовзі він вихором промчав повз мене, і я ледь устиг спитати, куди це він так поспішає. «Йду шукати пірога!» – вигукнув він, не зупиняючись. Ніколи ще я не бачив, щоб людина бігала так прудко, як мій тубільський приятель. Гадаю, він міг би легко позмагатися з найшвидшими скакунами.

Другу пірогу П’ятниця привів до бухти майже водночас із моєю появою на березі. Прив’язавши її, він вирушив допомагати нашим гостям вийти з човна. Та коли вони обидва вибралися на пісок, з’ясувалося, що жоден із них не годен зробити й кроку. Мій П’ятниця розгубився.

Поміркувавши, я запропонував обом посидіти певний час на піску, а П’ятниці звелів іти за мною. В нашому сховищі я нашвидкуруч збив незграбні ноші, і ми перенесли іспанця й батька П’ятниці до зовнішньої стіни моїх укріплень. Але тут на нас чекали ще більші труднощі. Скористатися перекидною драбиною наші гості не могли, а іншого способу доправити їх за огорожу не було. Не ламати ж через це частокіл!

Довелося знову попрацювати. За дві години ми з П’ятницею спорудили зі старих вітрил досить місткий та міцний намет і поставили його на майданчику між зовнішньою стіною мого форту й посадженим мною гайком. Усередині ми влаштували два ліжка з матрацами, набитими ячмінною соломою та вкритими простирадлами.

Отже, населення мого острова зростало, і тепер я справді скидався на правителя, у якого є піддані, хоча й нечисленні. Острів цілком належав мені; я був тут і законодавцем, і суддею, і власником усієї землі. У відданості населення я міг не сумніватися – усі вони були зобов’язані мені життям. Але ще цікавішим було те, що мій народ, який складався лише з трьох осіб, належав до трьох різних віросповідань. П’ятниця з моєї легкої руки став протестантом, батько його був язичником, а іспанець – католиком. І мені як володареві нічого не лишалося, тільки ухвалити свободу сумління на всьому просторі мого острова.

Убезпечивши врятованих нами людей і надавши їм змогу спокійно відпочити після пережитого, я зайнявся їхнім харчуванням. Щонайперше я звелів П’ятниці забити молоду козу з мого меншого стада. Потім узяв її задню частину, порубав на дрібні шматки й доручив П’ятниці зварити їх, додавши пшеничної крупи, овочів і духмяного коріння. Вийшла чудова юшка та повне блюдо ніжного м’яса. Із цими стравами ми вирушили до нового намету.

Там ми з апетитом пообідали або радше повечеряли, причому під час застілля П’ятниця був мені за перекладача не тільки в розмові з батьком, а й з іспанцем, який добре знав тубільську говірку.

По обіді я наказав П’ятниці взяти одну з пірог і вирушити за мушкетами та іншою вогнепальною зброєю, що її ми так і покинули на бойовищі. Завтра зранку він мав поховати тіла вбитих дикунів,