Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Хватка одразу ж ослабла, рука відсунулася. Повітря почало вільно надходити в мої легені.

Граф скривив губи і трусонув зап'ястям.

— Ми ще побачимося, — мовив він.

Ґідеон вклонився. Троє чоловіків вдарили чолом у відповідь. А я стояла як укопана, не годна поворушити пальцем. Ґідеон узяв мене за руку і вивів з кімнати.

Навіть коли ми вже сиділи в кареті, напруження мене не відпускало. Я почувалася виснаженою, безсилою і якоюсь забрудненою.

Як граф це влаштував: розмовляти зі мною, щоб інші не чули? І як йому вдалося дотягнутися до мене, стоячи за чотири метри? Моя мати мала-таки рацію, і те, що про нього говорили, було правдою: він умів влазити в душу іншої людини і контролювати її почуття. Я дозволила обдурити себе його пихатими нездоланними теревенями і старечою крихкістю. Я безнадійно недооцінила його. Як нерозумно з мого боку!

Я взагалі недооцінила всю цю історію, в яку вплуталася.

Карета рушила з місця. Її трусило так само сильно, як і дорогою сюди. Ґідеон просив вартового поквапитися. Наче в цьому була необхідність — той і сюди гнав, як навіжений.

— З тобою все гаразд? Вигляд у тебе такий, ніби ти побачила привид. — Ґідеон зняв плащ і поклав поруч себе на сидіння. — Дуже жарко як для вересня.

— Не привида, — відповіла я, не спроможна подивитися йому в очі. Мій голос злегка тремтів. — Тільки графа Сен-Жермена і один з його трюків.

— Він був не надто ввічливий з тобою, — погодився Ґідеон. — Але цього слід було очікувати. Вочевидь, у нього було інше уявлення про те, якою ти повинна бути.

Коли я не відповіла, він правив далі:

— У передбаченнях дванадцятий мандрівник завжди описувався як щось особливе. Обдарований магією Крука. Що б це не означало. У всякому разі, граф не хотів вірити, що ти лише звичайнісінька школярка.

Це зауваження дивним чином прогнало якесь безсиле, жалюгідне відчуття, викликане примарним дотиком графа. Замість виснаження і безсилля я відчула образу. І гнів. Я закусила губу.

— Ґвендолін?

— Що?

— Не сприймай це як образу. Я мав на увазі звичайна не в сенсі пересічна, а радше в сенсі типова, розумієш?

Що година, то не легше!

— Гаразд, — сказала я, гнівно блиснувши на нього очима. — Мені байдуже, що ти про мене думаєш.

Він незворушно глянув у відповідь.

— Ти тут ні до чого!

— Ти ж взагалі мене не знаєш! — обурилась я.

— Можливо, — відповів Ґідеон. — Але я знаю купу таких дівчат. Усі ви однакові.

— Купу дівчат? Ха!

— Дівчата, як ти, цікавляться тільки зачісками, всілякими ганчірками, фільмами і поп-зірками. Ви весь час гигикаєте і юрбами ходите в туалет. І шпетите Лізу, бо вона, бачите, купила собі маєчку за п'ять фунтів у «Marks and Spencer»[49].

Хоч я була дуже зла, я розсміялася.

— Хочеш сказати, що всі дівчата, яких ти знаєш, плескають про Лізу, яка купила собі маєчку за п'ять фунтів у «Marks and Spencer»?

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Атож, знаю. — Я не хотіла далі розмовляти, та мене понесло. — Ти гадаєш, що всі дівчата, не такі, як Шарлотта, поверхові й дурні. Тільки тому, що в них було нормальне дитинство замість безперервних уроків музики і фехтування. Насправді в тебе просто не було часу, щоб коли-небудь познайомитися з нормальною дівчиною, тому ти придумав собі такі сумні упередження.

— Послухай, я точно так само був у середній школі, як і ти!

— Само собою! — слова просто вилітали з мене. — Якщо тебе готували до мандрів у часі бодай наполовину так серйозно, як Шарлотту, то в тебе не могло бути друзів: ні хлопчиків, ані дівчаток, і твоя думка з приводу так званих пересічних дівчат базується на спостереженнях, які ти зробив, никаючи на самоті шкільним двором. Чи ти хочеш сказати, що твої однокласники вважали твої хобі — латину, гавот і водіння карети — страшенно крутими?

Замість образитися, Ґідеон розсміявся.

— Ти забула ще гру на скрипці.

Він відкинувся на спинку і схрестив руки на грудях.

— Скрипка? Справді? — Мій гнів випарувався так само швидко, як і з'явився. Скрипка отакої!

— У всякому разі, лице твоє знову порожевіло. До цього ти була така ж бліда, як Міро Ракоці.

Еге ж, Ракоці.

— Як це, власне, пишеться?

— Р-а-к-о-ц-і, — відказав Ґідеон. — А тобі навіщо?

— Хочу поґуґлити.

— О, він так тобі сподобався?

— Сподобався? Він — вампір, — мовила я. — Він із Трансільванії.

— Атож, із Трансільванії. Але ніякий не вампір.

— Звідки ти це знаєш?

— Вампірів не буває, Ґвендолін.

— Та чого ж… Якщо бувають машини часу (і люди, які вміють душити інших, не торкаючись до них), чому б не бути і вампірам? Ти бачив його очі? Вони як чорні діри.

— Це від беладоннових настоїв, з якими він експериментує, — зауважив Гідеон. — Рослинна отрута, яка нібито допомагає розширити свідомість.

— Звідки ти це знаєш?

— Це сказано в «Анналах Вартових». Ракоці зветься там Чорним Леопардом. Він двічі захистив графа від замаху на його життя. Він дуже сильний і вправно орудує зброєю.

— Графа хтось хотів убити?

Ґідеон знизав плечима.

— У такої людини, як граф, чимало ворогів.

— Радо вірю. Але в мене таке враження, що він і сам може себе захистити.

— Без сумніву, — погодився Ґідеон.

Я подумала, чи не розповісти, бува, йому про те, що витворив граф, але потім вирішила цього не робити. Ґідеон був не тільки чемний із ним — складалося враження, що вони з графом книші з одного тіста.

Не довіряй нікому.

— Ти справді перескакував у минуле до всіх цих людей і пускав їм кров? — натомість запитала я.

Ґідеон кивнув.

— З тобою і зі мною в хронограф зчитано вісім з дванадцяти людей. Інших чотирьох я ще знайду.

Я згадала слова графа і запитала:

— А як ти міг їздити з Лондона в Париж і Брюссель? Ядумала, що в минулому можна пробути щонайбільше кілька годин.

— Точно кажучи, чотири, — зауважив Ґідеон.

— За чотири години в ті часи аж ніяк не можна було встигнути з Лондона в Париж, не кажучи вже про те, щоб лишався час танцювати гавот і пускати кров.

— Таки так. І тому ми разом із хронографом виїхали в Париж заздалегідь, дурненька, — відповів Ґідеон. — Те саме ми зробили в Брюсселі, Мілані й Баті. До решти я міг навідатися в Лондон.

— Розумію.

— Справді? — знов насміхався Ґідеон. Цього разу я злегковажила ту посмішку.

— Так, я поволі починаю дещо розуміти, — я подивилася у вікно. — А ці луки ми, їдучи туди, начебто не минали, еге ж?

— Це