Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— А попросіть-но Анну, — пропонує він. — Але одинцем жоден з нас із Лакеєм не впорається. Може, ви удвох чатуватимете в бібліотеці, а я звернуся до когось з інших подоб, щоб допомогли мені з галереєю й вітальнею?

— Чудово! — радісно вигукую я.

Якби я не тримав Дербі на короткому повідці, він би вже просто зараз мчав цими тунелями з ліхтарем і різницьким ножаком напереваги.

— От і добре, — каже він, усміхаючись мені так приязно, що я відчуваю непохитну впевненість: ми зможемо втілити цей задум. — Прийдіть туди за кілька хвилин до першої. Якщо нам бодай трішки пощастить, устигнемо з цим завершити ще до вечері.

Він розвертається, збираючись піти, але я хапаю його за руку.

— Ви й справді пообіцяли Анні, що знайдете спосіб, як витягти звідси нас обох, якщо вона нам допоможе?

Він пильно дивиться на мене, і я поквапом відсмикую руку.

— Так, — підтверджує він.

— Отже, ви збрехали, так? — питаю я. — Адже тільки один з нас може вибратися з Блекгіту.

— Ліпше назвімо це потенційною брехнею, гаразд? Я все ж таки сподіваюся виконати свою частину угоди.

— Ви моє останнє втілення. Ви й справді на щось сподіваєтеся?

— Та не дуже, — зізнається він, і вираз його обличчя м’якшає. — Я знаю, що вона вам подобається. Слово честі, я не забув цього відчуття, але нам треба, щоб вона була на нашому боці. Ми не виберемося з цього маєтку, якщо цілий день доведеться пильнувати не тільки Лакея, а ще й Анну на додачу.

— Я маю розповісти їй правду, — кажу, приголомшений його зимною байдужістю до нашої подруги.

Він помітно напружується.

— Якщо ви це зробите, то вона стане нашим ворогом, — сичить Деніел, озираючись, щоб переконатися, що нас не підслуховують. — І тоді про свій намір допомогти їй можете забути.

Він надуває щоки, видихає, куйовдить собі волосся, а відтак усміхається мені. Напруга полишає його, наче повітря — пробиту кульку.

— Робіть так, як вважаєте за потрібне, — каже він. — Але принаймні зачекайте, допоки ми впіймаємо Лакея. — Він дивиться на годинник. — Три години — оце й усе, що я у вас прошу.

Наші погляди зустрічаються. У моєму — сумнів, у його — прохання. Усе, що мені залишається, — погодитися.

— Гаразд, — зголошуюсь я.

— Ви не пошкодуєте, — обіцяє він.

Стиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент і рушає до Блекгіту рішуче, наче людина, у якої з’явилася мета.

Розвертаюся до Міллісент, яка задумливо споглядає мене, підтиснувши губи.

— Паскудні в тебе друзі, — зауважує вона.

— Я й сам паскудний, — одказую я, не ховаючи очей.

Нарешті вона хитає головою і йде далі, трохи вповільнивши крок, щоб я її наздогнав.

Ми підходимо до довгої теплиці. Більшість шибок у ній розбита, зело так розрослося, що просто витиснуло скло. Міллісент зазирає досередини, але листя надто щільне. Жестом вона запрошує мене йти за нею, і ми обоє прямуємо до віддаленого кінця приміщення. Там бачимо двері, замкнені на новий ланцюг і колодку.

— Шкода, — зауважує вона, марно смикнувши ланцюг. — Мені замолоду подобалося сюди приходити.

— То ви й раніше бували в Блекгіті?

— Колись я приїздила сюди щоліта. Ми всі приїздили: Сесіл Рейвенкорт, близнюки Кертіси, Пітер Гардкасл і Гелен. Останні двоє тут і познайомилися. Коли я вийшла заміж, то привозила сюди твоїх брата й сестру. Вони фактично виросли разом з Евелін, Майклом і Томасом.

Вона бере мене попід руку, і прогулянка триває.

— Мені так подобалося бувати тут улітку! — веде далі Міллісент. — Гелен завжди страшенно казилася через твою сестру, тому що Евелін поганенька на вроду. У Майкла зовнішність також не вельми — ці його пласкі риси… Томас — от хто був нівроку, але він загинув тоді на озері. Подвійний удар, якого доля завдала нещасній жінці, але що ж поробиш… З тобою, мій гарнюній хлопчику, усе одно жоден з них не зрівнявся б, — каже, гладячи мене по щоці.

— Евелін вродлива, — заперечую я. — Узагалі-то вона просто чудова!

— Справді? — перепитує Міллісент недовірливо. — Мабуть, у Парижі розквітла, хтозна. Вона мене цілий ранок уникає так само, як і її матуся. Яблуко від яблуні… Але тоді принаймні зрозуміло, чому Сесіл біля неї впадає. Він наймарнославніша людина, яку я в житті бачила, а це дещо, якщо зважити, що я п’ятдесят років прожила з твоїм батечком.

— Знаєш, а Гардкасли її ненавидять. Тобто Евелін.

— Хто це тобі таку бздуру сказав? — дивується Міллісент і, схопившись за мою руку, трясе ногою, намагаючись струсити бруд з черевика. — Майкл її просто обожнює. Він чи не щомісяця їздив до неї в Париж, і, наскільки я розумію, відколи вона повернулася, вони взагалі не розлучаються. Пітер також ненависті до неї не відчуває, вона йому просто байдужа. От хіба що Гелен… Але вона так і не оговталася після загибелі Томаса. І все одно сюди приїздить, дивина та й годі. Щороку, у день його загибелі, вона вирушає до озера. Іноді навіть розмовляє з Томасом. Якось я це на власні вуха чула…

Стежка виводить нас до дзеркального ставка. Це саме тут Евелін сьогодні ввечері накладе на себе руки. Як і всім у Блекгіті, милуватися водоймою ліпше на відстані. З бальної зали вона здається просто чудовою, таким собі довгим свічадом, у якому відображається вся велич маєтку. Але тут і зараз це просто брудний ставок — облицювання на березі потріскалося й замоховіло.

«Нащо їй знадобилося вчиняти самогубство саме тут? Чому не в себе в спальні? Чому не у вестибюлі?»

— З тобою все гаразд, любчику? — питає Міллісент. — Щось ти наче пополотнів.

— Та от шкодую, що тут усе таке занедбане, — кажу, видушивши подобу усмішки.

— Так, авжеж, але що ж тут удієш? — одказує вона, поправляючи шалик. — Жити тут після вбивства сина Гардкасли не могли, а кому ще потрібне це одоробло, надто з такою історією? Як на мене, треба було взагалі залишити маєток лісу на поталу…

Тема зворушлива, але Джонатан Дербі на тривалі роздуми не здатний, і вже незабаром моя увага зосереджена на підготовці до сьогоднішнього балу — крізь шиби, повз які ми саме проходимо, я спостерігаю за метушнею, яка відбувається в бальній залі. Челядь і наймані робітники відшкрібають підлогу, фарбують стіни; покоївки видираються на хиткі драбини з довгими пір’яними віниками для пилу напереваги. У віддаленому кінці приміщення музиканти зі знудженим виглядом налагоджують налощені інструменти, а Евелін Гардкасл керує всім процесом з центру зали: указує на щось і жестикулює. Вона підходить то до однієї купки челяді, то