Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Я шукаю поглядом Мадлен Обер — онде вона, сміється разом з Люсі Гарпер, покоївкою, яку образив Стенвін і з якою подружився Рейвенкорт. Обидві саме вмощують канапу неподалік від сцени.

Ці дві упосліджені жінки знайшли одна одну — думка про це мене дещо тішить, хоча, авжеж, це анітрохи не зменшує моєї провини в ранкових подіях.

— Я ж тебе попереджала тоді, останнього разу, що більше не приховуватиму твоїх капостей, — каже Міллісент гостро. Напружившись, вона спостерігає за тим, як я дивлюся на покоївок. Любов до сина й відраза вирують у її очах, затуманюючи погляд, — і в їхньому тумані я бачу обриси таємниць родини Дербі. Те, що раніше було лише тьмавою підозрою, тепер стає цілком очевидним. Дербі — ґвалтівник. І ставалося лихо вже не раз. Усі вони там, у погляді Міллісент, — усі жінки, на яких він зазіхнув, усі зруйновані ним життя. Усі вони в неї всередині. Міллісент старанно плекає темряву, якої сповнений Джонатан Дербі.

— Тебе ж завжди вабить до найслабших, так? — питає вона. — Завжди до…

Раптом вона затинається й завмирає з напіврозтуленими вустами, наче наступні слова просто з них випарувалися.

— Мені вже час, — каже зненацька, стискаючи мою руку. — Знаєш, мені спало на думку дещо дуже химерне… Побачимося за вечерею, любчику.

Не сказавши більше ні слова, Міллісент розвертається й іде туди, звідки ми щойно прийшли. А відтак зникає за рогом будинку.

Спантеличений, я знову зазираю до бальної зали, намагаючись збагнути, що саме Міллісент там побачила, але всі, за винятком музикантів, і досі метушаться. Саме тоді я помічаю шахову фігурку на підвіконні. Якщо не помиляюся, це той самий вирізьблений вручну слон, якого я знайшов у валізі Белла, — поцяткований білою фарбою, він витріщається на мене неоковирними очима. На запилюженій шибі понад ним напис: «Озирніться».

Авжеж, на узліссі стоїть Анна й махає мені рукою — тендітна постать у сірому пальті. Укинувши фігурку до кишені, я роззираюся, щоб переконатися, що ми самі, а тоді простую за нею в хащу, туди, де ніхто з Блекгіту нас не побачить. Схоже, вона чекає вже доволі довго, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, зиску з того жодного. Воно й не дивно, зважаючи на її одяг. На ній старезне сіре пальто й благенький плетений капелюшок. Речі неабияк поношені, їх уже стільки разів штопали, що тепер там самі латки.

— У вас, бува, яблука немає? — запитує вона без жодної уводини. — Помираю з голоду.

— Та хіба що фляга є, — кажу я, простягаючи її Анні.

— Що ж, доведеться обмежитися цим, — відповідає вона, бере фляжку й відкручує накривку.

— А я вважав, що нам небезпечно зустрічатися не в сторожівні, а деінде.

— Хто це вам таке сказав? — питає вона, ковтає з фляги й кривиться.

— Ви самі й сказали, — одказую я.

— Скажу.

— Тобто?

— Я вам потім скажу, що нам небезпечно зустрічатися деінде, окрім сторожівні. Ще не сказала, — пояснює вона. — Просто не могла сказати: я отямилася всього кілька годин тому й більшість часу заважала Лакеєві зробити з ваших майбутніх подоб подушечки для голок. Навіть сніданок через це проґавила.

Кліпаю, намагаючись зібрати докупи події дня, що відбуваються в хибному порядку. Уже не вперше доводиться пошкодувати, що я тепер не маю гострого Рейвенкортового розуму. Інтелект Джонатана Дербі наче густий суп, у якому мокнуть грінки.

Помітивши моє збентеження, вона супиться.

— Вам же відомо про Лакея? Завжди плутаюся, що в нас на черзі.

Я квапливо розповідаю їй про Беллового мертвого кроля й про примарні кроки, що переслідували Рейвенкорта в обідній залі. Обличчя її дедалі смурнішає.

— Покидьок, — сичить вона, вислухавши мою розповідь. Крокує туди й назад, зціпивши руки й похнюпившись. — Ох, якби ж то він мені трапився… — видихає, подарувавши будинок лиховісним поглядом.

— Може, незабаром і трапиться, — кажу я. — Деніел уважає, що він ховається в потаємних тунелях. Туди є кілька входів, але ми з вами пантруватимемо той, що в бібліотеці. Він хоче, щоб ми прийшли туди на першу годину.

— А ще можна самим собі перерізати горлянки, щоб не утруднювати цим Лакея, — каже вона щиро й навіть без натяку на захват. І дивиться на мене так, ніби я з глузду з’їхав.

— А що не так?

— Лакей не ідіот, — каже вона. — Якщо нам відомо, де він ховається, це лише тому, що він вирішив, що ми мусимо про це дізнатися. Він від самого початку на крок випереджає нас. Я б не здивувалася, дізнавшись, що він улаштував нам пастку й тепер чатує, чекаючи, коли ми, розумаки, до неї втрапимо.

— Але ж треба щось робити! — заперечую я.

— І ми це щось робитимемо. Але який сенс верзти дурниці, якщо можна утнути щось розумне? — запитує вона терпеливо. — Послухайте-но, Ейдене. Я знаю, що ви у відчаї, але ж ми з вами уклали угоду, пригадуєте? Я допомагаю вам лишитися живим, щоб ви мали змогу знайти вбивцю Евелін. І тоді ми обоє звідси виберемося. Я свою частину угоди виконую. А тепер пообіцяйте мені, що не вдаватиметеся до жодної спроби впіймати Лакея.

Її аргументи здаються цілком слушними, але вони не в змозі переважити мій страх. Якщо існує шанс уколошкати цього божевільного, перш ніж він уколошкає мене, я ним скористаюся, не зважаючи на ризик. Ліпше померти у двобої, ніж ховатися по кутках.

— Обіцяю, — кажу я, додаючи чергову брехню до переліку.

На щастя, Анна надто змерзла, а тому не зважає на те, як стинається мій голос. Попри те що кілька разів ковтнула з фляги, дівчина страшенно тремтить і геть сполотніла. Намагаючись сховатися від вітру, вона притискається до мене. Її шкіра пахне милом, і я відводжу погляд, бо не хочу, щоб вона помітила, як аж заходиться хтивий Дербі.

Відчуваючи, що я ніяковію, вона хилить голову, щоб зазирнути в мої потуплені очі.

— Ваші інші подоби кращі, слово честі, — каже вона. — А з цією просто тримайте себе в руках. Не піддавайтеся йому.

— І як я маю це робити, якщо мені навіть не в тямки, де починаються вони, а де я?

— Якби вас тут не було, Дербі вже мене б мацав, — каже вона. — Отак-от і можна визначити, де ви, а де він. Ви не просто пам’ятаєте, як годиться поводитися. Ви дієте певним чином — так, як звикли діяти.

І менше з тим, попри страшенний вітер, вона все