Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

Ірена працювала у сьомій музшколі на Горького вчителькою. Закінчивши музучилище на Шашкевича, вона почала викладати уроки гри на фортеп’яні. Славуня ж одразу вискочила заміж за перспективного львівського бізнесмена і, народивши двійко дітлахів, вирішила насолоджуватися життям. Спа-салони, Канари-Балеари та усі інші «прєлєсті жізні» стали незмінними атрибутами її життя.

Ірена й досі жила самотньо. Винаймала кімнату майже навпроти відділку міліції у двоповерховій квартирі-будиночку старенької польської пані Ядвіги. Ще за часів студентства, от уже й справді кращих років свого життя, брала у полячки додаткові уроки з сольфеджіо й гармонії. Згодом, коли померла помічниця пані, а сама Ядвіга сягнула вісімдесятирічного віку, приходила допомагати старенький по господарству і доглядала за невеличким садочком у подвір’ї її міського обійстя. Одного разу зізналася старенькій у своєму безгрошів’ї та поневіряннях відтоді, як розійшлася зі своїм обранцем, колегою Славчиного чоловіка, успішного підприємця. І на пропозицію залишитися жити при старій учительці музичної теорії охоче погодилася.

Вони щоранку пили каву, зварену по-польськи – з гвоздичкою, з коричкою, – прикушуючи свіженьким круасанчиком, що Ірена купувала неподалік у цукерничій на Пекарській, хоча насправді то була вулиця Туган-Барановського. Стара усе називала по-своєму, так, як ото було колись, іще до тих бісових «совєтів». Ввечері на мініатюрній терасі у садочку з трояндовими і гортензійовими кущами, які цвіли вздовж цілого літа, вони сиділи за таким же крихітним столиком з карафкою вишнівочки, яку бабуся робила власноруч із морелей, що росли на одній-єдиній вишеньці у саду. І мріяли…

Ядвіга була вельми освіченою і доброю жінкою. Ще у 1946 році її примусово переселили з Польщі, з Любачівського повіту разом із батьками. Тоді таких сімей було близько двохсот. Багато натерпілися вони за життя. Так і залишилися тут чужими, поляками. І хоча Ядзя була етнічною українкою, але все ж полячкою і по духу, і ментально. Ревно відвідувала недільні служби Божі у Латинському соборі на Катедральній, вперто готувала Святу вечерю 24 грудня щороку та й усі інші католицькі свята з усім західним світом. Новий рік називала Сільвестром. Заміжньою не була. Залишилася дівкою довіку, про що не дуже шкодувала. У своїх візіях ніколи не бачила себе у лоні сім’ї. Батькам завше казала, що «є одружена з інструментом». Концертувала, їздила по усьому Союзу, заробляла, як на ті часи, грубі гроші. Мріяла про великі конкурси, але підступна спадкова хвороба, яка рано почала скручувати і дубити пальці, поволі ставила хрест на амбіціях. Боролася до останнього, аж доки одного дня не змогла повноцінно зіграти жодної ноти. Не скиглила і не жалкувала. Відтоді подалася у музичні теоретики. Львівське музучилище із превеликим задоволенням поповнило лави своїх викладачів славнозвісною Ядвігою Зборовською. На роботу в консерваторії годі було й зазіхати, адже вона лише для своїх, обраних. Місцевий парторг у житті б не погодився на такий мезальянс. Та й Ядвіга не вельми бажала у той комуністичний серпентарій. Звиклася з новою роботою і зажила розміреним провінційним життям. Бо Львів поволі ставав провінційним. Після розвалу совєтів усі таланти і мозок відтікали до Києва, столиці незалежної України, як то колись було із Москвою. Львів якось непомітно переставав бути душею України. Та Ядвігу Станіславівну це турбувало все менше і менше.

Натомість вельми переймалася недолею приведеної Ірени (як її охрестила на свій, польський манер), її занапащені з тим «мордерцем» молодії літа. Так назвала її нареченого, чи то пак громадянського мужа, коли одного разу крізь вікно зустрілася з ним поглядами. Вона мріяла за Ірену про її щасливе майбутнє, діточок, яких їй не було дано.

А крізь прочинені вікна з Поліграфічної чулося шурхотіння віника двірнички Зосі, дзвін старенького трамваю, що повертав на Франка біля салону «Чародійка», глухі перегукування сусідок…

І коли одного ранку пані Ядзя не відгукнулася на привітання, Іра розридалася і зрозуміла, що назавжди втратила найближчу подругу та мудрого порадника. Більше – втратила усе. Бо жити їй тепер було ніде, прохарчуватися самій складно, та й одяг купувала лише на великі оказії. Залишилася у неї тільки напіврозвалена хатинка далеко від Львова…

Похорон пані професорової, як її називали сусіди, був велелюдний, але тихий. Ядвігу поховали на Личакові, на алеї митців, де до кінця віків залишилися зірка світового оперного мистецтва Соломія Крушельницька, видатний композитор Ігор Білозір, талановитий художник Євген Манишин та інші непересічні українські особистості.

Приїхав провести в останню путь свою двоюрідну тітку по дідусеві її єдиний спадкоємець Марек Зборовський. Вилощений мужчина середніх літ, атлетичної тілобудови та зі швидким, пронизливим поглядом успішної і кмітливої людини. Дивився крізь Ірину, як крізь скло, наче її не існувало. Не ображалася, бо й справді: хто вона тут така?! Їй навіть було лячно, що не сьогодні-завтра скаже вимітатися під три чорти – а куди?! Та він не поспішав. За українськими законами вступав у володіння спадком за півроку. Тому на другий день після погребіння покійної виїхав з будинку, залишивши по собі шлейф аромату дорогих парфумів у кімнаті для гостей, де ночував, та гору немитого посуду на кухні.

Ірена втішилася його від’їзду, бо ж він навіть не попрощався, не кажучи вже про те, що за два дні жодного слова не промовив до неї. Хоча б за влаштування усього подякував… Та де там! А нехай. Зате ще було цілих три місяці зими і три – осені до його повторного крижаного приїзду. І Ірена геть забула думати про польського фраєра.

– То пані єще тутай? – якось удавано розсерджено запитав господар помешкання, увійшовши до салі [11], де Ірина якраз заграла фінальний акорд ноктюрну Шопена. – Наказал вам єщьо в прошлий раз іскать собє другоє мєшканє. Я буду продавал дом!

Марек приїхав з Любліна прийняти спадщину цьотечки по бабці. Навіть не думав узяти участь у приготуванні її похорону, а за грошима – тут як тут! Він уже два дні тероризував Ірину. Наполягав, щоб негайно вибиралася, бо терміново хотів продати зовсім не цінний для нього маєток.

– Доброго ранку, пане Зборовський! Я не чула, як ви зайшли.

– Добри-добри ранок. Я могу заходити тогда, коли тего хачю і трєбую. Ну, то цо пані стої на завадє?

– Шукаю, я шукаю собі інше місце, – невпевнено, зашарівшись, відповіла Ірка. – Але поки