Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

наше дзеркало, це та людина, яка показує, що саме нас стримує у житті, людина, яка звертає нашу увагу на нас самих, щоб ми змінилися. Справжня половинка — найважливіша людина у твоєму житті, бо вона руйнує стіни і дає тобі добрячого копняка. Але жити з такою половинкою все життя? О, ні. Занадто боляче. Половинки приходять у наше життя, щоб відкрити нам інший рівень нас самих, а потім ідуть геть. І дякувати Богу. Проблема в тому, що ти не відпускаєш. Усе закінчено, Бакаліє. Дейвідовим завданням було розтормошити тебе, відвести на безпечну відстань від твого шлюбу, трохи підірвати твоє еґо, показати, що саме тебе стримує в житті, від чого ти залежна, розбити твоє серце так, щоб туди могло потрапити світло, зробити тебе такою нещасною і знавіснілою, щоб ти змушена була змінитися, а потім познайомити з духовним вчителем і зникнути з твого життя. Таким було його завдання, і він виконав його бездоганно. Його місію завершено. Біда в тому, що ти ніяк не можеш прийняти одного: ці стосунки мали короткий термін придатності. Ти як пес на смітнику — вилизуєш порожні консервні бляшанки, шукаючи поживу. Якщо не будеш обачна, то назавжди застрягнеш у цій бляшанці мордочкою. Не перетворюй своє життя на руїну. Кидай її.

— Але ж я кохаю його.

— То кохай, хто тобі боронить?

— Але ж я сумую за ним.

— Сумуй собі далі. Думаючи про нього, щоразу посилай йому трішки любові та світла, а потім відкидай ці думки. Ти просто боїшся відпустити останні Дейвідові крихти, бо так ти залишишся зовсім сама, а Ліз Ґілберт смертельно боїться залишитися сама. Але ось що ти мусиш зрозуміти, Бакаліє. Якщо ти розчистиш той простір у себе в голові, який ти зараз використовуєш, щоб казитися за цим хлопцем, там утвориться вакуум, порожнє місце — дверний прогін. І вгадай, що Всесвіт зробить із цим прогоном? Він зайде. Бог зайде всередину і наповнить тебе такою великою любов’ю, якої ти не можеш собі уявити. Тому перестань використовувати Дейвіда для блокування дверей. Відпусти.

— Але я мрію, що ми з Дейвідом… 

Річард не дає мені сказати.

— Ось у чому твоя проблема. Ти забагато мрієш, дитинко. Твоя точка опори — це власний міцний хребет, а не мрії.

Тут я вперше за день розсміялась. А потім запитала в Річарда, чи довго чекати, поки мине цей біль.

— Ти хочеш точну дату?

— Так.

— Щоб ти могла обвести її на календарі?

— Так.

— Бакалійко, дозволь мені дещо тобі сказати. У тебе проблеми. Ти занадто прагнеш усе контролювати.

На цій фразі мене миттєво охоплює полум’я гніву. Прагну все контролювати? Я? У мене навіть проскочила думка зацідити Річардові в писок за цю образу. Але потім із самого дна мого ображеного й обуреного єства піднялася правда. Однозначна, очевидна, сміхотворна правда.

Він каже цілковиту правду.

Мій вогонь згас так само швидко, як і спалахнув.

— Твоя правда, — мовила я.

— Я знаю, дитинко. Послухай, ти — могутня жінка і звикла отримувати від життя те, чого бажаєш. Але від своїх останніх романтичних стосунків ти не отримала, чого жадала, і це тебе вибило з колії. Твій чоловік поводився не так, як тобі потрібно, і Дейвід — теж. Життя пішло не так, як тобі хочеться. А ніщо так не виводить маніяків контролю з рівноваги, як життя, що йде не за їхнім сценарієм.

— Не називай мене маніяком контролю. Будь ласка.

— У тебе з цим проблеми, Бакаліє, невже ніхто ніколи не казав тобі про це?

Авжеж... Але коли ти з кимсь розлучаєшся, то в певний момент вчишся сприймати негатив, що виливається на тебе. Тому я повеселішала і визнала:

— Ок. Думаю, ти маєш рацію. Можливо, у мене справді проблеми, можливо, я справді занадто потребую все тримати під контролем. Просто дивно, що ти помітив. Бо мені здається, це не відразу впадає в око. Б’юсь об заклад, більшість людей не помітять цього за першої зустрічі.

Річард із Техасу сміється так, що зубочистка мало не випадає у нього з рота:

— Не зможуть? Мила моя, Рей Чарльз[21] міг би побачити твої проблеми з контролем.

— Добре. Мені здається, ми закінчили цю розмову. Дякую за увагу.

— Бакаліє, ти маєш навчитися відпускати. Інакше сама себе заженеш. Ніколи не матимеш сну. Будеш метатися, крутитись і кусати себе за те, що ти така невдаха. Що зі мною не так? Як можна було зіпсувати всі свої стосунки? Чому мені так не щастить? Дай вгадаю — саме це ти і робила, коли не спала минулої ночі.

— Ну все, Річарде, з мене годі, — кажу я. — Більше не хочу, щоб ти намотував кола у мене в голові.

— То зачиняй двері, — відповідає мій великий техаський йог.

 

49

 

Коли мені було дев’ять рочків, я пережила справжню метафізичну кризу. Можливо, це трохи зарано для таких серйозних речей, утім, я завжди була занадто розвинута як на свій вік. Сталося це під час канікул між четвертим і п’ятим класом. Мені мало стукнути десять у липні, і щось таке в цій зміні цифр з дев’яти на десять — з однозначного числа на двозначне — схвилювало мене до глибини душі й спричинило просто-таки екзистенційну паніку, що її зазвичай приберігають для тих, кому за п’ятдесят. Пам’ятаю, думала, що життя проходить повз мене занадто швидко. Здавалося, лише вчора я ходила у садочок, а тут ось-ось і мені вже виповниться десять. Невдовзі я стану підлітком, потім дорослою, потім старою, а потім помру. І всі довкола мене теж стрімко старіли. Незабаром усі помруть. Мої батьки помруть. Мої друзі помруть. Мій котик помре. Моя старша сестра вчиться у старшому класі, а я пам’ятаю, як вона йшла перший раз у перший клас у своїх гольфиках. І тепер вона вже старшокласниця? Це ж очевидно, що незабаром вона помре. Тоді навіщо все це?

Дивне у цій кризі було те, що не сталося нічого такого, що могло б її спричинити. Ніхто з друзів чи родичів не помер, обдаровуючи мене першим присмаком минущості, нічого такого про смерть я не читала і не бачила. На той час я ще навіть не прочитала «Павутиння Шарлотти»[22]. Але паніка, що мене охопила у десять років, була ніщо інше, як спонтанне і повномасштабне усвідомлення невідворотного наступу смерті, й на той час я не володіла арсеналом духовних засобів, аби хоч якось собі з цим зарадити. Ми були протестантами, але не надто набожними. Молилися тільки перед вечерею на День подяки і на Різдво, і до церкви ходили хіба що вряди-годи. У неділю зранку мій