Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

- Скажи, хто твій духовний батько? – ще запитав педагог.

- Вчитель Вромон.

- Добре.

«Запитаю у нього про цього учня,» - вирішив про себе чоловік.

- Якщо побачиш Хаола – передай йому, що нам варто поговорити.

- Добре, вчителю, - кивнув підліток.

Старший глянув на вітрильник із трьома щоглами, який вже сам по собі плавав водою, мимохідь кивнув хлопцю та пішов на двір, бажаючи запитати у чергових вчителів, чи не бачили вони одного конкретного учня. Однак було відчуття, ніби Хаол крізь землю провалився. Якісь учні і викладачі бачили його крокуючим до їдальні, з неї. Хтось казав, що зустрічав хлопчика надворі та у коридорах. Чоловік бігав за цими вказівками по усій академії, однак впіймати свого вихованця він так і не зміг. Лиш пізно ввечері, коли надворі вже стемніло і більшість дітей відправилася спати, вчитель тихо постукав у кімнату Хаола. Обережно заглянув та знайшов підопічного, який вже із закритими очами лежав в обіймах своєї риби у ліжку і погойдувався з боку в бік, поки стінами йшли зображення водних створінь, які проектував нічник.

«Розминулися…» - скорботно прикрив двері педагог.

Наступного дня, вчитель прийшов до хлопчика одразу після уроків.

- Тук-тук! – завзято постукав чоловік у знайомі двері.

- Заходьте, - не дуже весело відповів йому учень.

- Хаоле, а це я, - заглянув Ракор у кімнату та побачив вихованця, який сидів на підлозі, без жодної радості граючись дерев’яними ляльками. – Як у тебе справи? Ти на сьогодні зробив вже усі свої справи? – заінтриговано закрив за собою.

- Так, вчителю, - кивнув той, не підіймаючи погляду до гостя. – «Поганий ти і невдаха,» - роздратовано бурмотіла одна лялька іншій. – «Треба, щоб ти вмер. Аби не був тут такий, як ти. Бридкий та тупий. Тьху,» - ніби плюнула іграшка.

Чоловік занепокоєно завмер, спостерігаючи за цим сюжетом.

- «Усі біди тільки через те, що ти тут,» - неголосно продовжувала лялька мага. – «Якби тебе не було – усе було б добре. А через те, що ти тут – усе погано.»

- Це не так… - співчутливо опустився викладач на коліна та начаклував собі порцелянову ляльку з гарним тканинним одягом та реалістичним волоссям, якою сам почав грати. – Ти не поганий, - говорив він пошматованій іграшці, яку ображали. – Не бридкий і не тупий.

Хаол незгідно глянув на чоловіка:

- Та погляньте на нього, - показав він ляльку, яка дійсно багато пережила. – Він виродок!

- Нічого він не виродок, - відклав Ракор свою іграшку на ліжко, взяв цю та лагідно обійняв, зігріваючи її біля серця. – Він дуже хороший. А те, що каже отой, - кивнув на другу дерев’яну ляльку, - то брехня і наклеп.

- Не наклеп! – гнівно підскочив учень. – Він – виродок! – вихопив пошматовану іграшку та зі всієї сили кинув її об стіну.

- Хаоле! – вражено відсахнувся наставник.

- Він має померти! – почав бити ляльку ногою. – Дурень! Дурень! Дурень! 

- Хаоле, зупинися! – піднявся вчитель, підійшов та силоміць обійняв, притиснувши до себе.

- Бісить! Бісить! Бісить!

- Хаоле! – натиснув йому великим пальцем посеред чола та встановив душевну рівновагу.

- Він має вмерти! – впевнено подивився хлопчик в очі старшого.

- Ніхто не має вмерти! Що він тобі зробив? 

- Від нього усі біди! - зло подивився на іграшку, яка пережила ще один напад люті.

- Які саме? – занепокоєно не розумів старший.

- Усі!

- Хаоле, - повернув педагог учня до себе і нахилився до рівня його очей, - що саме зробила тобі ця іграшка?

- Усе! Усе погане – все від неї! І Я У ЦЬОМУ НЕ ВИНУВАТИЙ! – безсило закричав тенором, стиснувши кулаки. – Я НІЧОГО НЕ РОБИВ! ЧОМУ ВИНУВАТИЙ Я?! – пустив болючі сльози.

- Хаоле… - співчутливо притиснув Ракор хлопчика до себе, почавши гладити його голову і спину.

- Я! Я! Я! – кричав учень, не маючи себе від безсилля. – ЧОМУ Я?! ЧОМУ НЕ ХТОСЬ ІНШИЙ?! БРУДНИЙ! ТУПИЙ! МЕРЗЕННИЙ! – вдарився обличчям у груди вчителя та голосно розревівся, здригаючись усім тілом від схлипів.

- Хаоле… - поклав він голову на темну маківку.

- ДИТИНА! – крізь плач викрикував хлопчик. – ЧОМУ Я ДОРОСЛИЙ?! ЧОМУ Я МАЛИЙ?! ЧОМУ?! ЧОМУ?! ЧОМУ?! – почав битися чолом об груди наставника.

Старший із силою притиснув його до тіла:

- У тебе перехідний період. Зараз ти з дитини стаєш підлітком.

- ЧОМУ У ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ Я БУВ ДОРОСЛИЙ?! ЧОМУ ЗАРАЗ Я ДИТИНА?! – кричав він у істериці.

- Ти і у дев’ять років був дитиною, - спантеличено видав чоловік. – Зараз ти стаєш підлітком.

- ДОРОСЛИМ! – незгідно вигукнув Хаол. – Я БУВ ВЖЕ ДОРОСЛИМ!

- Ні, - суворо відсторонився вчитель, нахилився та подивився хлопчику в очі: - ти був дитиною. Тільки зараз ти поступово перестаєш нею бути. 

Вихованець нічого не відповів. Тільки продовжив голосно плакати, випускаючи з себе все, що рвалося назовні. Ракор натиснув великим пальцем йому у центр чола, повертаючи душевну рівновагу. Відсунув іграшки на постілі в бік та сів із підопічним на край ліжка, почавши спокійно гойдатися вперед-назад, поки Хаол задихався у схлипах, поволі заспокоюючись.

- Зараз усе добре, - турботливо обійняв його старший. – Все гаразд…

- Чому раптом усе перевернулося? – не міг зрозуміти учень, повернувши звичайний голос.

- Що саме?

- Чому я став дитиною?

- Ти завжди нею був, - качав їх Ракор однією ногою.

- Я був дорослим, - покосився він на вчителя. – Духовний батько так казав, - перевів очі на стіну навпроти.

- Він дурив тебе. Ти завжди був дитиною. Тільки зараз ти поступово перетворюєшся на підлітка.

- Чому я такий бридкий? – опустив погляд на ноги.

- Ти не бридкий… - співчутливо поцілував його педагог у тім’я.

- Тупий…

- Ти кмітливий…

- Мерзенний і винуватий, - відвернув обличчя у сторону.

- Ти не мерзенний і не винуватий… - міцніше обійняв хлопчика.