Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Делілло Дон. Зеро К 📚 - Українською

Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

239
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Делілло Дон. Зеро К" автора Дон Делілло. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 60
Перейти на сторінку:
не беру,— сказав він.

Він не намагався жартувати.

— А дата вже є? Цікавлюсь, бо зависла пропозиція роботи.

— Хочеш що-небудь поїсти? Яка пропозиція?

— Інспектор з питань внутрішнього контролю й етики. Чотири дні на тиждень.

— Ще раз.

— Матиму вільними подовжені вихідні,— сказав я.

Росс став такий увесь одноманітно джинсовий. Він одягнув ті самі штани, які носив щодня, повсякденну синю сорочку, сірі кросівки без шкарпеток. Я взяв сендвіч і пиво, пилосмока поступово ставало менше, і я намагався уявити дні й ночі чоловіка без жінки. Усі його привілеї та зручності, смисл яких тепер вичерпався. Гроші. Чи гроші, батькові гроші, визначали те, як я думаю і живу? Чи я приймаю чи відкидаю ним запропоноване — оце переважає все інше?

— Коли я знатиму?

— Днями. Із тобою зв'яжуться.

— Як?

— Як вони те роблять. Я просто йду геть. Професійно я не був задіяний уже деякий час, і я просто йду геть.

— Але ж є люди, які знають мету твоєї поїздки. Довірені партнери.

— Вони дещо знають. Знають, що в мене є син,— сказав він.— І знають, що я йду геть.

Ми знову повернулися до необов'язкових балачок, і я чекав, що його руки тремтітимуть, однак він сидів і з-за своєї бороди розповідав мені довгу історію про ті часи, коли досліджував верхні яруси Східної кімнати Морґанівської бібліотеки після робочих годин, завчаючи назви на корінцях безцінних томів, які вишикувалися якраз під щедро розписаною стелею, і я вирішив не нагадувати йому про те, що того разу з ним був я.

На платформі метро через колії була жінка. Вона стояла біля стіни в широких штанях і легкому светрі, очі заплющені, і хто так робить, на платформі метро, походжають люди, потяги надходять і йдуть. Я дивився на неї, і коли мій потяг надійшов, я в нього не сів і чекав, поки колії знову спорожніють, і знову на неї дивився, жінка, здавалося, ще більше втягнулася в себе, так я вирішив вірити. Я хотів, щоб вона була жінка, яку я бачив раніше, двічі, коли вона нерухомо стояла на тротуарі, заплющивши очі. Платформа почала велелюднішати, і щоб її бачити, я мав змінити положення. Цікаво, чи вона залучена в якусь культурну війну таємної організації, частину якогось угруповання у вигнанні, що працює над тлумаченням їхньої ролі, їхньої місії. Це була б суть таблички, якби тут була табличка, повідомлення, спрямоване до інших угруповань, партизанів іншої теорії, іншого переконання.

Ідея мені подобалася, вона надавала загальний смисл, і я уявив, як залишаю платформу, поспішаючи сходами й через вулицю, донизу іншими сходами та через турнікет до іншої платформи, щоб запитати її про це, про її групу, про її секту. Але це була інша жінка, і таблички не було. Звичайно, я знав це від початку. Мені нічого не лишалося, як чекати, поки її потяг в'їде на станцію, люди вийдуть, люди зайдуть. Я хотів упевнитися, що вона там не стоятиме, не залишиться позаду, склавши на стані руки, заплющивши очі на порожній платформі.

* * *

Я телефонував і лишав повідомлення, і якось опинився через дорогу від її будинку, будинку Емми. Повз мене пройшов чоловік, запорошені чоботи, в'язка ключів на кільці звисає з пояса. Я перевірив свої ключі. Потім я перейшов вулицю, увійшов до вестибюлю і натиснув її дзвінок. Внутрішні двері, звичайно, зачинені. Я почекав і знову натиснув. Я подумав пройтися до її школи й спитати когось, чи можна мені побачити Емму Бреслов. Про себе я сказав її ім'я повністю.

Її мобільник більше не працював. То було занурення в передісторію. Що перше я їй скажу, коли ми нарешті поговоримо?

Інспектор з питань внутрішнього контролю й етики.

Що потім?

Коледж у Західному Коннектикуті. Неподалік від кінної ферми, де ми зустрілися. Заходь у гості. Покатаємося верхи.

Я не пішов до її школи. Я довго гуляв велелюдними вулицями та побачив чотирьох жінок з поголеними головами. Вони — гуртом, вони — подруги, не вештаються як манекенниці, одягнуті задля пересиченого світового занепаду. Туристи, подумав я, Північна Європа, і зробив помірну спробу відчитати значення в їхньому вигляді. Однак інколи вулиця перехлюпується через мене, так сильно, що аж поглинає, і я маю кинути думати й іти далі.

Я зателефонував до школи, і хтось сказав, що вона пішла в нетривалу відпустку.

Із роботою все впорядкувалося, початок через два тижні, задовго до початку шкільного року, час, щоб супроводити Росса, час, щоб повернутися, пристосуватися, і я не знав, як я почуваюсь щодо повернення туди, до «Конвергенції», тої тріщини в землі. Тут, у залагодженому вимірі днів і тижнів, ніяких аргументів не виснуєш, ніяких альтернатив не запропонуєш. Я прийняв ситуацію, батькову ситуацію. Але мені треба було поговорити з Еммою заздалегідь, усе їй розповісти, врешті-решт, батько, мати, мачуха, зміна імені, пронумеровані рівні, усі факти крові, що йдуть за мною спати вночі.

Тої ночі вона зателефонувала, пізно, говорила, а в голосі — сама нагальність, яка її важко гнітила, слово за слово. Стак зник. Це сталося п'ять днів тому. Зараз вона була в Денвері з батьком хлопця. Вона була там з другого дня. Поліція надрукувала повідомлення про зниклу особу. Пошукова група працює над справою. Вони конфіскували його комп'ютер й інші пристрої. Батьки зв'язалися з приватним детективом.

Двоє з них, мати і батько, розділена туга, таємниця сина, який вирішує зникнути. Його батько був певен, що хлопця ніякі інші не викрадали й не утримували. Були ознаки якоїсь діяльності поза повсякденною плутаною поведінкою Стака. Оце й усе. Що тут ще могло бути? Вона була виснажена. Я говорив коротко, казав, що мав казати, і питав, як можна буде з нею зв'язатися. Вона сказала, що ще зателефонує, і зникла.

Я стояв у спальні й почувався переможеним. То дешеве і самолюбне почуття, гіркота духу. Дощ бив у вікно, і я посунув його вгору, запускаючи прохолодне повітря. Потім я подивився у дзеркало над комодом і вдав самогубство пострілом у голову. Я зробив це ще тричі, опрацьовуючи на різних обличчях.

— 7 —

Піщана буря жене хвилі краєвидом, і злітно-посадкова смуга певний час була недосяжна. Наш літачок кружляв над комплексом, поки ми чекали нагоди приземлитися. Із цієї висоти сама будова була як модель геометричних фігур і форм, видіння пустельного місця, усі лінії, кути, випнуті крила, наставлені в безпечне невідь-де.

Росс сидів у кріслі переді мною, через

1 ... 45 46 47 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Делілло Дон. Зеро К», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Делілло Дон. Зеро К"