Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Віта розплющила очі посеред двору. У голові паморочилось і вона ледве стояла на ногах.
Віта оглянулась навколо, спробувала відчути когось, але не змогла. Вона почувалась абсолютно виснаженою і розуміла – якщо не поїсть, до готелю не дійде, а навіть якщо встигне заховатись у якомусь підвалі, то ввечері не прокинеться.
З вулиці почулися голоси і Віта заховалась у тінь будинку. Хто б це не був, вечеря сама йде на вечерю. Ще до того, як люди увійшли у двір, Віта вже знала, що це Олег і Мар’яна. Вона подивилась на вікна своєї квартири і стисла щелепи від злості. Світилось у кожному вікні, отже Аліна вдома сама.
Віта так чітко уявила собі вбивство чоловіка і його коханки, що тіло само пригнулось, готуючись стрибнути.
– Добре що ти, нарешті, віддав малу бабці. На голову легше.
– Перестань.
– Що перестань? Вона навіть не твоя донька!
– Закрийся нарешті.
Він здавався злим і рішучим, але Віта чула у його голосі здивування та розгубленість. Вони підходили все ближче, а Віта ніяк не могла вирішити, кого вб’є першим.
– Чого закрийся? Добре, що ти здав малу бабці, бо менти тебе загребуть першим.
– Ти що мелеш?
– А ти сам подумай. Коли зникає жінка, та ще й не бідна, та ще й залишає такий лист, кого першого запідозрять? Чоловіка.
– Ти зовсім здуріла?
– Це ти з дуру розслабився! Алібі маєш? Не маєш. А так скажеш, що знав про заповіт і про те, що Аліна не твоя донька. Будеш благородним принцом.
– А може вони запідозрять коханку? У тебе теж був привід.
– Ти дурак? Хто про нас знав? Крім того, я квартиру винаймаю ще з двома дівчатами і вони бачать мене кожного вечора. Забув?
Їх сварка тільки розпалювала злість і від того голод поволі ставав єдиним, що має значення. Віта привідкрила рот, щоб не поранити губу, кожен вдих обпалював горло і вона бачила їх, як людей в клубі, пульсуючі судини здавались яскравими, як ніколи доти, запах зводив з розуму, а шум крові оглушував навіть на відстані. Вона не була такою голодною навіть у перший день. І тоді вона побачила дитину, маленький, іскристий клубочок, що пульсував і… боявся.
Віта заплющила очі і змусила своє тіло повернутись до норми. Сьогоднішня ніч стане початком Олегового кошмару. Вона повільно, ледь-ледь, вдихнула і зосередилась на тому, щоб віддати наказ.
– Мар’яна, йди у будинок і чекай. Олег, залишися тут.
Вони зупинились, як вкопані, а тоді Мар’яна, наче робот, підійшла до дверей і зайшла у будинок. Олег стояв, дивлячись перед собою.
Віта вийшла із тіні і Олег наче прокинувся. Він напружено вдивлявся в темряву, а тоді покликав:
– Віта? Це ти?
Їй навіть здалось, що Олег зрадів, а тоді вона відчула його страх, нерішучість і наростаючу злість. Віта зробила ще крок, заточилась і мало не впала. Олег підбіг, підхопив її під руки і спробував заглянути у обличчя. Віта вперто ховала очі, бо знала, що райдужка вже повністю червона і Олег побачить це, як тільки її очей торкнеться навіть найслабший промінчик світла.
Віта зовсім не так уявляла помсту. Вона повинна була з’являтись йому красивою і страшною водночас, нагадуючи, що і за ним є провина.
– Віта, ти що, п’яна?
– Ні, я…
– Та ти подивись на себе, ледве на ногах стоїш. Шлялась десь стільки днів, а тепер прийшла? Знов принесла мені чужу дитину на виховання?
– Не смій дорікати мені. Я ніколи тебе не зраджувала після весілля, а ти завів коханку, ще й дитину їй зробив.
– Це ти винна! Ти, чуєш!
Олег схопив її за плечі і почав трусити. Віта вперлась руками йому в груди, підняла голову і їх погляди зустрілись. Олег завмер і Віта чула, як його легені судомно набирають повітря для крику.
– Не кричи, не рухайся, не відчувай болю…
Віта обережно нахилила його шию і, вибравши найяскравішу частину вени, прокусила. Нарешті. Тепла, густа, насичена – кров втамовувала голод і повертала сили. Вона пила великими ковтками і відчувала неймовірне задоволення.
Віта скоріше відчула, аніж зрозуміла, що вже досить. Вона лизнула ранки, зупиняючи кров і подивилась Олегові у очі.
– Де Аліна?
– Ми відвезли її до бабки…
Віта вишкірила зуби але стрималась. Вбивати чоловіка, до того ж вже колишнього, їй зовсім не хотілось, а от полякати – дуже навіть.
– Добре. Зараз ти підеш додому і ляжеш спати. А зранку пам’ятатимеш кожну секунду того, що сталось, але будеш впевнений, що це сон.
Олег, заточуючись, пішов додому, а Віту накрило спогадами: велосипед і розбите коліно, бійка у шкільному коридорі, атестат і медаль у руках, університет і Віта, що йде із подружкою назустріч, перший поцілунок, перша ніч, відрядження і туга за нею, шок від звістки про вагітність, амбіції, плани і гордість, коли він ділився з нею, сарказм у відповідь на її бажання відкрити агенцію, озлобленість на її успіх, страх виглядати невдахою на її фоні, Мар’яна із розуміючою посмішкою, звістка про вагітність і вимога вибрати…
Віта заблокувала спогади і глибоко вдихнула. Вона випила достатньо, щоб побачити їх без болю, але замало, щоб насититись. У клуб повертатись небезпечно й запізно, вона відчувала наближення світанку і невдоволення тим, що голодна. І раптом спогад минулого вечора змусив її вражено завмерти:
– Не хвилюйся, одного дня я прийму і твою… пропозицію...
Віта заплющила очі, уявляючи готель і розчинилась у повітрі.