Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

— Добре, — сказала вона. — Але якщо вона лайкне ще хоч одне твоє фото — я їй надішлю свій.

— З підписом «Дружина мрії»?

Вони обоє розсміялися, заходячи в кафе, де їм подали чай із розмарином і тістечка з ваніллю, які Аня обожнювала. І світ на кілька годин знову зменшився до двох людей — її і його.

Аня саме щось жваво розповідала про нову колекцію магнітів у формі голубів — на диво, ці милі пташки мали шалений попит серед туристів. Вона жестикулювала, сміялася, поправляла волосся за вухо. І в якийсь момент помітила, що Каміль зовсім її не слухає. Точніше, слухає — але десь із глибини себе.

Він сидів навпроти, обперши підборіддя на долоню, і спостерігав за нею з таким теплом, що Аня навіть трохи знітилася.

— Що? — усміхнулася вона, трохи збентежено. — Я щось смішне сказала?

Каміль м’яко хитнув головою:

— Ні, просто… Я іноді думаю, що, мабуть, мені дуже пощастило. Ну, або я щось хороше в житті зробив. Інакше не пояснити, чому ти сидиш зараз навпроти мене.

Аня закотила очі, але це було вже майже рефлекторно. Насправді ці слова гріли її, мов какао з корицею в дощовий вечір.

— Ти просто хочеш, щоб я заплатила за десерт.

— Я — за рівність. Якщо я вже вкраду твоє серце, то принаймні тістечко ти обери сама, — жартівливо відповів він.

Вони знову розсміялися. Але в його очах залишалося те саме: ніжне, майже ностальгічне тепло. Наче він вже знав, що цей момент — один із тих, які захочеться запам’ятати назавжди.

Каміль подався вперед і взяв Аню за руку, легко перебираючи її пальці, ніби це була найдорожча йому річ у світі.

— Обіцяй, що завжди будеш отак сміятися зі мною, — серйозно сказав він.

Аня примружила очі, спершу здавалося, що вона хоче пожартувати у відповідь, але замість цього тихо мовила:

— Обіцяю.

Вони ще трохи посиділи мовчки, насолоджуючись моментом, поки за вікнами кафе Будапешт повільно оповивався м’якими сутінками, а над Дунаєм ледь-ледь починали блимати вогники. Життя довкола текло своїм звичним, суєтним ритмом, але для них час ніби сповільнився.

Каміль нарешті струснув із себе задумливість і всміхнувся своїм фірмовим усміхом:

— Ходімо, я покажу тобі дещо.

— Знову якісь витівки? — підозріло примружилася Аня.

— Ну звісно. Ти ж знаєш, зі мною не буває занадто тихо.

Він підхопив її за руку, і вони вирушили вузькими вуличками старого міста. Каміль кудись її вів, при цьому абсолютно нічого не пояснюючи, лише загадково посміхався і стискав її долоню.

Аня знала: з Камілем нудно точно не буде. І хоча вона й підозрювала, що якась його нова ідея закінчиться черговою пригодою або смішною ситуацією, серце її билося швидше — від радості й передчуття.

Вони брели вузькою, трохи кривою вуличкою, коли Каміль раптом зупинився перед невеличкою крамничкою, що виглядала так, ніби її власник ось-ось повернеться з 1925 року. Віконце було заклеєне старими афішами, двері скрипіли на всі лади, а поряд стояла кумедна дерев’яна тумбочка, обвішана табличками.

— Каміле, ти впевнений, що це не привидівський магазин? — з усмішкою прошепотіла Аня.

— Саме те місце! — гордо заявив Каміль і потягнув її за руку ближче.

Перед самою крамничкою стояла імпровізована “вітрина” — купа старих речей: глечики без ручок, кришталеві вазочки з тріщинками, вицвілі листівки, дивні дерев’яні фігурки, яким явно було не менше ста років. А над усім цим висіла табличка, написана чорною фарбою:

“Візьміть собі щось безкоштовно, або залиште щось для нас!”

Аня ледь не захлинулася від сміху:

— Це що, новий рівень благодійності?

— Ні, це новий рівень скарбошукачів! — урочисто проголосив Каміль і почав ритися в горі старовини так завзято, наче шукав ключ від скарбу тамплієрів.

Аня присіла поруч і почала витягувати якісь дрібнички. В її руках опинилася пластмасова корона з блискітками, трохи потріскана, але все ще блискуча.

— О, тепер ти офіційно королева моєї душі! — Каміль урочисто насадив їй корону на голову. Вона сиділа криво і смішно з’їжджала набік, але Аня тільки розсміялася.

Натомість Каміль дістав маленький керамічний дзвіночок у формі півника:

— Дивись, як чудово! Це наш талісман на щастя!

— Якщо ми з цим півнем не втратимо останню краплю гідності, то буде справжнє щастя! — зігнулася від сміху Аня.

— Саме так треба жити! — виголосив Каміль і закинув дзвіночка собі в кишеню, при цьому демонстративно залишив під табличкою стару запальничку, яка, здається, взагалі ніколи не працювала.

Вони йшли далі по вулиці, Аня в короні, Каміль з дзвіночком, і перехожі оберталися їм вслід з посмішкою. Але їм було байдуже — їхня маленька пригода була важливішою за всі косі погляди світу.

— Наступного разу, — пообіцяв Каміль, — я знайду нам справжній трон із золотих санчат і корону з діамантів. Але це буде потім. А зараз — королева і її блазень йдуть пити какао!

Аня реготала, тримаючись за живіт, а її серце тріпотіло від щастя: бо з таким блазнем поряд життя точно ніколи не буде нудним.
Вони звернули за ріг і натрапили на крихітне кафе, заховане поміж антикварних лавок. На вивісці було написано дивакуватими літерами: “Chez Maurice: кав’ярня для тих, хто не поспішає”. А нижче — приписка: “А якщо поспішаєш — посидь і подумай про своє життя.”

— Оце наше місце, — підморгнув Каміль, ніби вже знав, що далі буде щось незабутнє.

Всередині кафе пахло карамеллю, старим деревом і свіжозмеленою кавою. Інтер’єр був ще чудернацькіший: на стінах висіли портрети котів у костюмах Наполеона, Шекспіра й навіть Майкла Джексона. Під стелею хиталися пташині клітки, в яких замість птахів сиділи плюшеві ведмедики.