Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Бачу її очі. Повні непролитих сліз. Вона бліда, ніби вся кров залишила її тіло. Плечі здригаються. Вона обіймає себе — наче дитина, що шукає тепло.

Я маю підійти до неї. Перепросити. Але як пояснити, що це не те, чим здається? Що я не той, за кого вона тепер, напевно, мене має? Що поцілунок із Машею — це лише минуле, яке виринуло саме тоді, коли я нарешті хотів майбутнього?

— Привіт... Слухай, я... У мене все змінилось за кілька днів. Дочка повернулась, — не знаю, чи цікаво їй це, та відчуваю, що мушу сказати. — І колишня дружина теж.

Маша стоїть за кілька кроків позаду.

— Те, що ти щойно побачила, — це випадковість. Між нами нічого немає, — кажу, сподіваючись, що вона зрозуміє.

Але Оля, здається, мене зовсім не чує.

— Все добре, Богдане, — каже, дивлячись повз мене. Голос рівний, навіть надто. Та наприкінці — ледь чутний злам. — Я все зрозуміла. Все добре.

Повз проходять співробітники, стишуючи голос — хоча ще хвилину тому сміялися й жартували.

Оля не дивиться мені в очі. Стиснулася всім тілом, мов маленька дівчинка. Я не знаю, що робити. Хотів би її обійняти, та ми в офісі, нас можуть побачити колеги, а вона просила не робити цього.

Коридор офісу — не місце для щирих розмов. Та й вона не виглядає готовою слухати.

— Добре, тоді я піду.

Хотів би сказати, що подзвоню, але після десяти днів взаємного мовчання це звучить безглуздо.

Оля ледь помітно киває. Я розвертаюсь і йду до Маші. Ми домовилися: разом забираємо Владу зі школи, а потім я повертаюсь на роботу.

— Хто це? — питає Маша, звужуючи очі. — Одінцов, службовий роман? Неочікувано.

У її голосі — сарказм. Але за ним щось інше. Щось, чого я поки не розумію.

Та й не намагаюся — я все ще з Олею подумки.

— Якась бліда моя копія, якщо чесно, — додає вже тихіше, з іронією. Наче не мені — самій собі.

Я обертаюся — чи чула це Оля? Але її вже немає. Видихаю. Не хотів би, щоб вона засмутилася ще й через слова моєї колишньої дружини.

— Машо, ми в розлученні. Моє особисте життя — не твоя справа. Як і твоє — не моя. Принаймні, поки наші нові партнери не зустрінуться з Владою. І ще — не хотів би, щоб ситуація, як із Малініним, повторилась.

— Не порівнюй, — говорить різко. Очі блищать, але не від сліз. Від злості. — Ти живеш сам і можеш хоч щовечора водити нову дівку. А я живу з дитиною.

Вона відвертається. Тиша на мить. Потім тихіше, не так гостро:

— Я не можу лишити Владу саму, щоб піти на побачення. Або переночувати не вдома. Це не одне й те саме, Богдане.

— Тепер на такі ситуації у тебе є я.

— Якісно трахатимеш? — усміхається. Механічно. Не з насмішкою — як втомлена жінка, якій набридло грати чужі ролі.

— Я мав на увазі, що Влада може залишатися в мене.

Маша мовчить. Потім повільно підкручує рукав светра, зітхає.

Уже в машині я кажу:

— І взагалі, давай звернемося до сімейного юриста чи медіатора*. Краще — до медіатора. Розробимо правила, які влаштують нас обох.

— Ти ж знаєш, я в цьому нічого не тямлю. Може, ти просто хочеш мене надурити. Забрати Владу, — каже рівно. Холодно. Кожне слово — наче обухом.

— Якби хотів — уже зробив би. Але я цього не роблю. І тому пропоную третю, неупереджену людину.

Це наша перша справжня сварка з моменту її повернення. І водночас така знайома — ми часто говорили саме так в останні роки шлюбу. Я вже готуюсь до її спротиву, до недовіри. Але вона мене дивує:

— Добре. Давай звернемось до медіатора. Ти маєш когось на прикметі?

— Так, кількох. Пришлю контакти — вибереш, кого захочеш. І ще — підбери няню. Оплата за мною.

— Добре. Дякую.

Чи не вперше за кілька років ми дійшли спільного рішення. Без образ. Без маніпуляцій.

Забираємо Владу. Вона знову щось розповідає дорогою. Я щоразу дивуюсь її енергії, її здатності радіти.

Повертаюся на роботу. Думаю про Олю. Хочу її побачити. Поговорити.

Набираю — абонент поза зоною.

Плюю на все, йду до кабінету копірайтерів — і там її немає. Немає моєї білявки.

На душі неспокійно. Я не знаю, що робити. Хто ми одне одному? Пара? Коханці без зобов’язань? Друзі, які переспали?

Ми так і не вирішили. А вона дала чітко зрозуміти, що ми — не пара.

Тож...

Йду в кабінет і зачиняю двері. Сідаю за стіл. Увімкнув ноутбук, але нічого не бачу.

Відкидаюся на спинку крісла, дивлюся в стелю.

Я розгублений. Втомлений.

В голові — Оля. Її очі. Її тремтячі плечі. Її голос, який каже: "Все добре."

Я знаю, що це неправда.