Читати книгу - "Що таке українська література"

у траві пиріг. Але ж пиріг один, а їх — троє. Тоді Денис пропонує лягти спати, а кому насниться найкращий сон, тому пиріг і дістанеться. І поки Максим та Грицько сплять, Денис тим пирогом поласував та й собі ліг подрімати. Прокидаються. «Ой, братця, — каже Максим, — снилось мені, ніби я в раю. І так там було гарно!.. А вже їсти й пити — чого твоя душа схоче!» «А мені, — каже Грицько, — снилось, ніби я в пеклі. І так там було погано, що хай Бог милує!» «А мене, — каже Денис, — поніс спершу янгол на небо. І там я бачив тебе, Максиме. Просив у тебе шмат хліба, а ти мені все на пиріг показував. А потім янгол поніс мене в пекло, і там я бачив тебе, Грицю, і ти мені казав, щоб я з’їв пиріг, бо тобі вже не до нього. Так я ото його й з’їв». «Та ти що?» — скрикує Максим. «Ага!» — відповідає Денис. «Ох, і порахую ж я тобі ребра!» — кричить уже Грицько. Денис тікає, а Максим і Грицько за ним женуться. Отака-от весела сценка, взята зі знаменитої антології «Діяння Римські», чи то пак «Gesta Romanorum».

Гадаєте, цей сюжет так і залишивсь у часах Шекспіра та Гаватовича? Помиляєтеся! Через багато-багато років він оживе, скажімо, в добре знаній оповідці Степана Руданського «Пан і Іван в дорозі». А вже в 1871 році вийде друком дуже популярна свого часу й геть забута сьогодні книжка Петра Раєвського «Сцени та оповідання з українського народного побуту». І в ній є сценка «Дивний сон». Сценка така. Ідуть із міста українець і росіянин. Українець і каже: «Чуєш, руський, а чи нема в тебе, бува, чого попоїсти, бо в мене, не при тобі кажучи, така клята жінка, що не дала мені на дорогу навіть шматка хліба. А їсти страх хочеться!» Росіянин на те відповідає, що в нього є і хліб, і смажена курка, та, мовляв, нехай оцим добром поласує той, кому насниться найкращий сон. Лягли вони спати. Уранці прокидаються. Росіянин каже: снилося мені, що ходжу я квітчастим лугом, аж тут злітають із неба двійко янголів, беруть мене та й несуть прямо до Бога. А я лечу й гукаю тобі: «Прощавай, товаришу, вже й не побачимось!» «А мені, — каже українець, — снилось, ніби сиджу я біля самого Бога, аж тут янголи тебе приносять. А Бог глянув на них та й каже: «Нащо ви його притягли? Не треба мені кацапів, ось у мене Грицько є!» І чий же сон кращий? Кому тепер їсти смажену курку?

Та повернімося до інтермедій. Цей жанр занепадає десь у середині XVIII століття разом зі занепадом нашого старовинного театру. Ясна річ, сама назва нікуди не ділася. Пригадаймо хоча би яскраву імпресіоністичну новелу Коцюбинського «Intermezzo» чи трохи пізнішу «інтерлюдію» Володимира Коряка «На Електриди» — та то радше щось схоже на інтермедії музичні, ніж на власне літературні, бо в цих творах нема нічого смішного… Аж раптом у грудні 1928 року — «Алло! Алло! Алло! Всім! Всім! Всім! Говорить Ярмарком “Літературного ярмарку” на хвилі 500.000 із міста Харкова, столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки».

Починається феєрія «Літературного ярмарку». А який же ярмарок без блазенських інтермедій — цієї пародійної форми хору! І вже на 40-ій сторінці першої книжки «ЛЯ» — після оповідання Миколи Хвильового «Із Вариної біографії» — справді зринає інтермедія. Що в ній? Різне. Та насамперед — грайливий «запотиличник» Хвильовому: мовляв, про ваше оповідання, товаришу Миколо, ми кажемо: «Шкода!» Якесь воно «жаргонізоване», «дуже багато сахарину», а фінал — то взагалі катастрофа. Так недовго дописатись і до того, що читачі почнуть загортати у ваші книжки оселедці. Оселедець (із діжки незадоволено і глухим, безпорадним голосом). А я ж при чім тут? (до своєі Оселедчихи, що лежить біля нього). Та посунься хоч ти трохи!.. І без тебе душно! (важко зітхає) Ху! Оселедчиха (верескливо). Їдять тебе мухи з комарами!.. Чого ти прискіпуєшся? (продовжує дивитись у дірочку) Ой, людоньки, яке сьогодні сонце!..

Та Оселедець і Оселедчиха — герої епізодичні. А хто ж головні? Їх троє: Циган із батіжком, його ад’ютант Золотий Півник у синій свитці наопашки та Сірий Чортик Зануда. Оце вже, я би сказав, інтермедійна класика. Згадаймо хоча би другу інтермедію до драми Митрофана Довгалевського «Властотворний образ», яку грали на києво-могилянській сцені 10 квітня 1737 року. Тут вам і Циган, і Чорт. Нема тільки Півника. Утім, Півник — ад’ютант, тобто слуга, а слуга — класичний інтермедійний образ. Він є в інтермедіях і до «Драми про Олексія…», і до «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського, і деінде.

А коли Циган, Півник і Зануда йдуть у відпустку, тоді Ярмарком може запросто викликати «з пекла ученого Аверроеса, найкращого коментатора Аристотеля», який незгірше за них виконує роль інтермедійного блазня. Крім Аверроеса, блазнюють і Анатоль Франс (цей виходить на сцену «в своєму славетному халаті і говорить, що йому не зовсім весело лежати в домовині, бо там насправді нема ніякого «повстання янголів» і там — головне — нема прекрасних женщин»), і чимало наших авторів. Ось хоча би диспут про Зелену Кобилу, яка «ходить по Європі». По-моєму, це блискуча пародія на той літературний диспут, що відбувся 18—21 лютого 1928 року в Харкові з участю Миколи Скрипника й інших партійних бонз. Виступає Петро Панч. «Товариство! — каже він. — Кинута Золотим Півником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що інше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше. Півник: …ціоналізм? Панч: Я говорю з катедри, а не з шпальт нашої дорогої «Літературної газети»… Півник: Кукуріку! Панч: От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нєт, ви не знаєте Зеленої Кобили…

А особливо я люблю інтермедії Леоніда Чернова. Де він їх тільки не писав! І за лаштунками «Березоля», й у кафе Пока, і на радіостанції — і скрізь йому хтось заважав. Але, мабуть, найважче було писати «в ліфті готелю «Асторія», в співробітництві з українською балериною, коли він, ліфт, по дорозі з першого поверху на третій застряв на тридцять п’ять хвилин між третім і четвертим поверхом». Недаремно, каже якийсь скептик-поціновувач, інтермедійки вийшли «неважні». Читаючи їх, продовжує він, «мимоволі думаєш: яка тифозна курка тремтливою лапою дряпала ці рядки?» «Так-то, шановний товаришу Леоніде Чернов-Малошийченко! Ви цілком і повністю виконали ролю «потешателя почтеннейшей публики», редакційного блазня замість виступити перед цілою Україною глашатаєм, вісником, поетом радості, боротьби наших творчих буднів. Хай вам