Читати книгу - "Процес"

і, низько вклонившись, запросив К. до своєї господи. Дівчат, проте, він відтручував, не хотів їх пускати, хоч скільки вони просили і хоч як намагалися зайти: як нема дозволу, то всупереч його волі. Тільки горбатій пощастило проскочити під його простертою рукою, але художник погнався за нею, схопив її за одяг, обкрутив навколо себе й посадив за дверима біля другої дівчини, що, коли художник покинув варту, все ж не наважилась переступити поріг. К. не знав, що й думати, те все неначе скидалося на товариські забави. Дівчата, одна спереду, друга ззаду, стояли під дверима, повитягали шиї і обзивали художника всілякими жартівливими словами, значення яких К. не розумів, зрештою засміявся й художник, коли горбата майже скочила йому на руки. Потім художник зачинив двері, ще раз уклонився К. і простяг руку, представившись:

– Художник Тітореллі.

– А їх, здається, тут дуже люблять, – усміхнувся К., показуючи рукою на двері, за якими шепотілися дівчата.

– А, пустунки! – відказав художник, марно намагаючись защіпнути нічну сорочку на шиї. Стояв він босоніж і, крім сорочки, мав на тілі лише бахматі жовтаві полотняні штани, підв’язані паском, його довгий вільний кінець метлявся на всі боки. – Ці пустунки – справжня напасть для мене, – провадив він далі і тим часом дав спокій сорочці, що останнього ґудзика й не мала, потім присунув стільця і змусив К. сісти. – Я колись був намалював одну дівчинку, – сьогодні її тут нема, – і відтоді вони всі чіпляються до мене. Коли я тут, вони заходять тільки тоді, як я дозволю, та коли я кудись піду, котрась неодмінно зайде всередину. Вони доробили собі ключа до моїх дверей і тепер передають його одна одній. Вам навіть важко уявити, які вони набридущі. Я, скажімо, приходжу додому з дамою, яку мені треба малювати, відкриваю двері своїм ключем і бачу, як горбата отам біля столика пензлем підмальовує собі губи, а її менша сестра, за якою вона мала б наглядати, гасає по всій кімнаті й занечищує кожен закуток. Або я приходжу, як, скажімо, вчора мені трапилось, пізно додому, – вибачте, будь ласка, за мій вигляд і нелад у кімнаті, – і хочу лягти в ліжко, аж тут мене щось щипає за ногу, я зазираю під ліжко й витягаю звідти якесь дівчисько. Чого вони так липнуть до мене, я не знаю, але ви вже, певне, помітили, що я їх до себе не принаджую. Звичайно, вони ще й заважають мені працювати. Якби цю майстерню мені не надавали безкоштовно, я б уже давно звідси вибрався.

Саме цієї миті за дверима пролунав ніжний стривожений голосок:

– Тітореллі, нам уже можна заходити?

– Ні, – відповів художник.

– І навіть мені самій не можна?

– Не можна, – буркнув художник, підійшов до дверей і замкнув їх.

К. тим часом оглянув кімнату, йому самому ніколи б не спало на гадку, що цю злиденну тісну комірчину можна назвати майстернею. І вздовж, і впоперек можна було ступити тільки по два широкі кроки. Геть усе – підлога, стіни і стеля – було дерев’яне, поміж дошками видніли маленькі шпарини. Навпроти К. під стіною стояло ліжко, завалене різнобарвною білизною. Серед кімнати на мольберті стояла прикрита сорочкою картина, рукави звисали аж до підлоги. Через туман у вікні позаду К. годі було щось побачити, крім укритого снігом даху сусіднього будинку.

Обертання ключа в замку нагадало К., що він збирався довго не засиджуватись. Він витяг з кишені рекомендаційного листа, простяг художникові й сказав:

– Я почув про вас від добродія, що написав цього листа, він ваш знайомий, і звертаюсь до вас за його порадою.

Художник мигцем переглянув лист і пожбурив його на ліжко. Якби фабрикант не розповідав із такою певністю про Тітореллі як про свого знайомого, злидаря, що живе його милостинею, то тепер і справді можна було б повірити, ніби Тітореллі не знає фабриканта або ж знає не так, щоб міг його пригадати. До того ж художник запитав:

– Ви хочете купити картину чи щоб я намалював вас?

К. вражено глянув на художника. Про що, власне, йдеться в тому листі? Адже річ очевидна, фабрикант мав писати тільки про те, що К. хоче розпитати про свій процес. Тож як він поквапно і бездумно пригнався аж сюди! Але ж художникові треба щось відповісти, і К. мовив, подивившись на мольберт:

– А ви працюєте тепер над картиною?

– Так, – відповів художник і жбурнув на ліжко вслід за листом сорочку, що висіла на мольберті. – Це портрет. Дуже добра робота, але ще не закінчена. – Нагода видалась К. сприятлива, йому офіційно запропоновано говорити про правосуддя, тепер уже можна, бо ж портрет вочевидь зображував якогось суддю. А втім, цей портрет був напрочуд схожий на картину в робочому кабінеті адвоката. Тут, щоправда, був зображений інший суддя, гладкий чоловік із чорною кущавою бородою, що відстовбурчувалась від щік, крім того, то було олійне полотно, а це – пастельний малюнок із блідими й невиразними барвами. Але все інше було схоже, бо й тут суддя, твердо зіпершись руками на бильця, мав от-от грізно підвестись зі свого трону. «Це суддя», – мало не бовкнув К. одразу, проте поки що стримався й підступив ближче до картини, немов прагнучи придивитись до подробиць. Він ніяк не міг роздивитись велику постать, що стояла за спинкою трону, й запитав про неї художника.

– Її треба ще трохи доопрацювати, – відповів митець, узяв зі столика пастельний олівець і густіше попідводив обриси постаті, хоч для К. вона й далі була невизначена.

– Це богиня правосуддя, – зрештою проказав художник.

– Тепер я вже бачу, – мовив К. – Ось де пов’язка на очах, а ось терези. Але чи нема в неї на п’ятах крилець і чи не біжить вона?

– Так, – кивнув майстер, – мені замовили таку картину, це, власне, богиня правосуддя і богиня перемоги в одній постаті.

– Оце так покруч! – засміявся К. – Правосуддя мусить зупинитись, бо інакше хитатимуться терези й не буде змоги визначити справедливий вирок.

– Я скорився бажанню свого замовника, – пояснив художник.

– Атож, звісно, – проказав К., що своїм зауваженням аж ніяк не хотів образити художника. – Ви так зобразили ту постать, наче вона сидить на троні.

– Ні, – відповів художник, – я не бачив ні постаті, ні трону, це все з уяви, проте мені вказали, як я повинен малювати.

– Як? – перепитав К., удаючи, наче не розуміє художника. – Хіба це не суддя в суддівському кріслі?

– Так, – відповів художник, – але це суддя невисокого ранґу і він ніколи не сидів на такому троні.

– І вам звеліли