Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бляшаний барабан 📚 - Українською

Читати книгу - "Бляшаний барабан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бляшаний барабан" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 231
Перейти на сторінку:
на барабані мастак, і перед театром улаштував бучу.

Матусю, що, побачивши бите скло, почала втрачати впевненість, крамар заспокоїв рухом руки, а коли підійшов трамвай і ми піднялися до причіпного вагона, він іще раз благально й тихенько, щоб не почув хтось чужий, промовив:

— Ну, тоді зоставайтеся з Мацератом, якого маєте, і не ставте більш на поляків...

І коли тепер Оскар, лежачи або сидячи в своєму залізному ліжку, але й навлежачки, й навсидячки барабанячи, відтворює в пам'яті Цойґгауз-пасаж, каракулі на мурах темниць у Ярусній вежі, саму вежу й змащені знаряддя тортур у ній, за колонами — троє вікон у фойє Міського театру, а тоді знов Цойґгауз-пасаж і крамницю Сиґізмунда Маркуса, щоб описати подробиці того вересневого дня, то йому доводиться водночас шукати й країну поляків. Як він її шукає? Він шукає її за допомогою барабанних паличок. Чи шукає він ту країну й власною душею? Він шукає її всіма своїми органами чуттів, тільки ж душа — не орган.

Я теж шукаю країну поляків, яка згинула, яка «єшщє нє зґінєла». Дехто каже: мало не згинула, вже згинула, знову згине. Тут, у цій країні, країну поляків віднедавна почали шукати за допомогою кредитів, фотокамер «лейка», компасів, радарів, чарівних паличок і делегацій, гуманізму, опозиційних лідерів і членів земляцтв, які поки що тримають свої національні костюми в скринях із нафталіном. Поки тут, у цій країні, країну поляків шукають душею, наполовину з Шопеном, наполовину з реваншем у серці, поки вони тут відкидають усі поділи Польщі — від першого до четвертого — й уже виношують плани п'ятого, поки вони літають до Варшави лініями «Ейр Франс» і скорботно покладають віночки там, де колись було ґетто, поки країну поляків тут шукатимуть за допомогою ракет, я шукаю Польщу на своєму барабані, я барабаню: зґінєла, єшщє нє зґінєла, знову зґінєла, чому зґінєла, майже зґінєла, вже зґінєла, Польща зґінєла, все зґінєло, «Єшщє Польска нє зґінєла».

Трибуна

Розтинаючи співом вікна у фойє Міського театру, я шукав і вперше знайшов контакт із сценічним мистецтвом. Хоча того дня матуся була цілком під враженням домагань торговця дитячими іграшками Маркуса, вона, мабуть, здогадалася, що я безпосередньо причетний до театру, бо незадовго перед Різдвяними святами купила чотири квитки — собі, Стефанові й Марзі Бронським, а також Оскарові — й останньої неділі перед Різдвом повела нас трьох на виставу Різдвяної казки. Ми сиділи в першому ряду збоку на балконі другого ярусу. Розкішна люстра, що висіла над партером, сяяла, як могла. Тож я був радий, що того разу не розтрощив її своїм співом з Ярусної вежі.

Дітей було надто багато вже тоді. На ярусах їх сиділо більше, ніж матерів, тоді як у партері, де місця купували люди заможні й у зачатті обережніші, співвідношення тих і тих було десь один до одного. Але ж діти просто не можуть спокійно всидіти! Марґа Бронська, чиє місце було між мною й досить посидющим Стефаном, сповзла з відкидного сидіння, вилізла була в крісло знов, потім відразу передумала — їй здалося, що краще поперекидатися перед балюстрадою, але застрягла у відкидному сидінні, зарепетувала, хоча, проти решти горлодерів довкола, ще досить стерпно й недовго, бо матуся заткнула її дурного дитячого писка цукеркою. Отак, передчасно стомившись від вовтузіння в кріслі й посмоктуючи цукерку, маленька Стефанова сестричка заснула відразу після того, як почалася вистава, і після кожної дії її доводилося будити, щоб вона поплескала в долоні, й вона робила це дуже старанно.

Ставили казку про Хлопчика-мізинчика, яка вже від першої сцени прикувала мою увагу, бо, зі зрозумілих причин, стосувалася мене особисто. Вони зробили це досить майстерно, самого Хлопчика-мізинчика зовсім не показували, було чути лише його голос, а дорослі дійові особи бігали по сцені за невидимим, але дуже активним головним героєм. А він то сидів у вусі коня, то переконував батька продати його за великі гроші двом волоцюгам, то мандрував на крисах бриля одного з волоцюг, розмовляючи з ними звідтам, а згодом шаснув до мишачої нірки, а тоді — до равликової шкаралупки, потім зайшов у спілку зі злодіями, опинився в сіні, а разом із сіном — у шлунку в корови. Та ось корову ріжуть, бо вона розмовляє голосом Хлопчика-мізинчика. І ось коров'ячий шлунок із тим малючком усередині потрапляє на смітник, і його проковтує вовк. Але метикуватий Хлопчик-мізинчик умовляє вовка пробратися до батьківської хати, а тоді — до комори й, тільки-но вовк починає грабувати, зчиняє галас. А кінцівка саме така, яка й буває в казках: батько вбиває злого вовка, мати розпорює ножицями тому ненажері черево, і Хлопчик-мізинчик виходить на волю, тобто ми чуємо тільки, як він гукає: «Ох, татусю, я побував і в мишачій нірці, і в коров'ячому шлунку, й у вовчому череві, а тепер я зостануся з вами».

Така кінцівка мене зворушила, а коли я звів очі на матусю, то побачив, що вона сховала обличчя в носову хустину, бо те, що відбувалося на сцені, сприймала, як і я, так, ніби це діялося з нею самою. Розчулити матусю було дуже легко, і протягом наступних тижнів, зокрема поки тривали Різдвяні свята, вона раз у раз притискала мене до себе, цілувала й називала Оскара то жартома, то з сумом у голосі «Хлопчиком-мізинчиком». Або «моїм маленьким Хлопчиком-мізинчиком». Або «бідолашним, бідолашним Хлопчиком-мізинчиком».

Удруге надумали повести мене до театру аж улітку тридцять третього. І хоча через непорозуміння, причиною якого став я сам, той похід не вдався, одначе запам'ятався він мені надовго. У мені ще й досі все гуде й гойдається, бо було це в Сопоті, у Лісовій опері, де щоліта просто нічного неба природі звіряли ваґнерівську музику.

Загалом на опері трохи розумілася лише матуся. Мацератові було забагато навіть оперети. Ян брав приклад з матусі й дуже любив арії, хоч, попри свій музикальний вигляд, слуху для такої чарівної музики анітрохи не мав. Зате він знав братів Формела, колишніх своїх однокашників у неповній середній школі в Картгаузі, які жили тепер у Сопоті, завідували освітленням на морському причалі, біля водограю перед курзалою та казино, а також працювали освітлювачами на фестивалях у Лісовій опері.

Дорога на Сопот вела через Оліву. Ранок у Замковому парку. Золоті рибки, лебеді, матуся з Яном Бронським у знаменитому Гроті Шепоту. Потім — знов золоті рибки й лебеді, що працювали рука в руку з фотографом. Коли робили знімок, Мацерат узяв мене собі на плечі. Я поклав барабана йому

1 ... 45 46 47 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бляшаний барабан"