Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Я знаю. І вам відомо, що галерея, яка нас цікавить, не поспішала йти нам назустріч, попри наявність білих плям в обґрунтуванні їхніх прав на картину. Справа ускладнюється тим, що згаданий твір різко зріс у ціні. Тож розв’язати її нелегко, особливо зважаючи на те, що у вас немає точного зображення картини.

— Як я можу описати такий малюнок детально? Мені було десять, коли нас вигнали з будинку. Десять років. От ви змогли б описати, що висіло на стінах у ваших батьків, коли вам було десять?

— Ні, містере Новицькі, не зміг би.

— Хіба ми тоді знали, що нам більше не дозволено буде повернутись до власного будинку? Це безглуздя, вся ця система. Чому я мушу доводити, що в нас щось украли? Після всього, через що нам довелося пройти…

— Татку, все вже позаду. — Син Джейсон кладе руку йому на плече, і старий неохоче стискає губи, наче звик, що його втішають.

— Про це я й хотів з вами поговорити, — продовжує Пол. — Я попереджав вас, що це не найпевніша справа. Під час нашої зустрічі в січні ви згадували про дружбу вашої матері з сусідом, Артуром Боманом, який згодом переїхав до Америки.

— Так. Вони були добрі сусіди. Я знаю, що він бачив картину в нас у будинку. Він багато разів заходив до нас. Я грав у м’яч із його дочкою… але він помер. Я казав вам, що він помер.

— Що ж, мені вдалося знайти живих членів його родини. І його онука Анна-Марі переглянула родинні альбоми і в одному з них знайшла оце, — Пол виймає з теки аркуш і кладе його на стіл перед містером Новицькі.

Чорно-біла фотокопія не ідеальна, але дуже чітка. На тісному дивані з добре натягнутою оббивкою вмостилася родина. Жінка зі скупою усмішкою міцно тримає на колінах маля з намистинками-оченятами. Чоловік із густими вусами відкинувся на дивані, поклавши руку вздовж спинки. Хлопчик усміхається повним ротом, у якому бракує одного зуба. А позаду них на стіні висить картина з зображенням молодої танцівниці.

— Це воно, — тихо промовляє містер Новицькі, підіймаючи скрючену артритом руку до губ. — Наш Деґа.

— Я перевірив інформацію в банку зображень, а потім у Фонді Едґара Деґа. Я надіслав цю фотографію їхнім адвокатам разом зі свідченням дочки Артура Бомана, де сказано, що вона теж пам’ятає, що бачила цю картину в домі ваших батьків і чула розповідь вашого тата, як він придбав її.

Пол робить паузу.

— Але це ще не все, що пам’ятає Анна-Марі. Вона каже, що після втечі ваших батьків Артур Боман проникнув якось уночі до їхнього помешкання, аби винести звідти те цінне, що могло лишитися. Як потім він розповів дружині, бабусі Анни-Марі, спершу йому здалося, що він прийшов вчасно: квартира виглядала неторканою. Лише йдучи, він помітив відсутність картини. За її словами, все решта було на місці, тож він вирішив, що ваші батьки прихопили картину з собою. А оскільки ви почали листуватися лише кілька років по тому, тема картини ніколи не спливала.

— Ні, — каже старий, не зводячи очей з фотографії. — Ні. В нас нічого не було. Лише дві обручки моєї матері.

Його очі наповнюються сльозами.

— Можливо, нацисти призначили картину для себе. Існують докази систематичного вилучення видатних творів мистецтва за часів фашизму.

— Це був пан Дрешлер. Він на них доніс. Я завжди знав, що він на них доніс. А ще називав мого батька своїм другом! — Руки старого на колінах починають тремтіти. Цілком звична реакція, незважаючи на те що минуло понад шістдесят років. Більшість клієнтів, із якими працює Пол, здатні пригадати картини та події 40-х років краще, ніж пам’ятають, як дісталися його офісу.

— Що ж, так, ми ознайомилися з записами пана Дрешлера і знайшли певну кількість підозрілих угод із німцями, одна з яких стосується безпосередньо картини Деґа. Неясно, якої саме картини, але сама дата угоди і те, що на той час у вашій місцевості не могло бути багато творів Деґа, суттєво зміцнює вашу позицію.

Старий повільно обертається до сина. «Бачиш?» — промовляє його обличчя.

— І, містере Новицькі, вчора ввечері я отримав відповідь від галереї. Бажаєте, щоб я зачитав вам її?

— Так.

Шановний містере Маккаферті,

у світлі нових наданих Вами свідчень і з огляду на слабкі місця в історії надходження до нас цієї картини, а також страждання, яких зазнала родина містера Новицькі, ми вирішили не оскаржувати його претензій на полотно Деґа «Femme, dansant»[53]. Довірчі власники галереї наказали своїм адвокатам припинити процес, і ми чекаємо Ваших розпоряджень стосовно передачі фізичного об’єкта.

Пол чекає.

Старий неначе замислився. Нарешті він підводить очі.

— Вони повернуть її?

Пол киває. Він не може втриматися від усмішки. Це була довга й заплутана справа, розв’язавши яку, він відчув справжнє блаженство.

— Вони справді повернуть її нам? Вони згодні, що в нас її викрали?

— Вам треба лише повідомити їх, куди надіслати картину.

Настає довга тиша. Джейсон Новицькі відриває погляд від батька і розкритими долонями витирає сльози з очей.

— Пробачте, — каже він. — Не знаю, що зі мною…

— Це природно, — Пол виймає зі столу пачку серветок і простягає йому. — Такі події завжди викликають емоції. Адже йдеться не лише про саму картину.

— Минуло стільки часу. Втрата нашого Деґа була мені постійним нагадуванням про те, чого мій батько, бабуся й дідусь натерпілися в часи війни. І я не до кінця вірив, що ви… — його щоки спалахують. — Це неймовірно. Відшукати родину того чоловіка! Мені казали, що ви добре знаєте свою справу, але…

Пол хитає головою.

— Я лише виконую свою роботу.

Вони з Джейсоном дивляться на старого, який усе не зводить очей з фотографії картини. Здається, він навіть зменшився в розмірах, наче події останніх кількох десятиліть упали на нього всією своєю вагою. Та сама думка одночасно вражає обох.

— Усе гаразд, тату?

— Містере Новицькі?

Старий трохи випростується, наче щойно згадав про їхню присутність. Його рука лежить на фотографії.

Пол знову сідає за стіл, тримаючи ручку між пальцями двох рук.

— Отже. Стосовно повернення картини. Я можу порекомендувати вам компанію, що спеціалізується на перевезенні творів мистецтва. Потрібен транспортний засіб з високим рівнем захисту, клімат-контролем і пневматичною підвіскою.