Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— У вас є зв’язки в аукціонному домі?

— Перепрошую?

Колір потроху повертається до обличчя містера Новицькі.

— У вас є зв’язки в якому-небудь аукціонному домі? Я нещодавно розмовляв з одним, але там зажадали втридорога. Двадцять відсотків, здається. Плюс податок. Це забагато.

— Ви… ви хочете оцінити її для страхування?

— Ні. Я хочу продати її. — Старий, не дивлячись, відкриває свій потертий шкіряний гаманець і вкладає туди фотографію. — Вочевидь, зараз найкращий час для продажу. Іноземці купують усе підряд… — він зневажливо змахує рукою.

Джейсон вражено дивиться на батька.

— Але, тату…

— Увесь цей процес коштував чимало. Нам треба сплачувати рахунки.

— Але ти казав…

Містер Новицькі відвертається від сина.

— Ви не пошукаєте їхні контакти для мене? Звісно ж, випишете мені рахунок за ваші послуги.

Десь зовні гримають вхідні двері, і від удару здригаються фасади прилеглих будівель. Пол чує, як у сусідньому офісі приглушено розмовляє по телефону Міріам. Він ковтає і намагається говорити рівним голосом.

— Я зроблю це.

Усі надовго замовкають. Нарешті старий підіймається з місця.

— Що ж, це дуже добра новина, — каже він і натягнуто посміхається. — Справді, дуже добра. Щиро вам дякую, містере Маккаферті.

— Нема за що, — каже він. А тоді встає й простягає руку на прощання.

Коли вони пішли, Пол Маккаферті знов опускається на стілець, закриває теку й заплющує очі.

— Не треба брати це близько до серця, — каже Джейні.

— Знаю. Я просто…

— Нас це не обходить. Ми тут лише для відновлення законності.

— Знаю. Але ж цей містер Новицькі весь час торочив про те, як його сім’я дорожила цією картиною, як вона символізує для нього все втрачене, і ось тепер…

— Забудь, Поле.

— У Департаменті цього ніколи не траплялося, — він встає і нервовими кроками міряє тісний кабінет Джейні. Нарешті він зупиняється біля вікна і визирає надвір. — Люди просто раділи, коли ми повертали їм їхній мотлох.

— Ти ж не хочеш назад до поліції.

— Звісно. Я лише кажу, що мене просто тіпає від кожної такої справи.

— Ну ж бо, ти щойно заробив нам гроші, розплутавши складний випадок, — я навіть не була впевнена, що ти впораєшся. А це також і гроші на твій переїзд, пам’ятаєш? Тож ми обоє маємо радіти. Ось. — Джейні підштовхнула до нього теку. — Це тебе трохи підбадьорить. Надійшло вчора ввечері. Виглядає зовсім нескладним.

Пол виймає документи. Жіночий портрет, зниклий після 1916 року, викрадення виявлено лише десять років тому в ході ревізії творчого доробку художника, здійсненої його живими нащадками. І тут же, на окремому аркуші — фото вищезгаданої картини, що сміливо красується на мінімалістичній стіні. Опублікована в глянцевому журналі кількарічної давнини.

— Перша світова війна?

— Термін давності тут явно не діє. Здається, все очевидно. З їхніх слів, вони мають свідчення, що картину вкрали німці під час війни і більше її ніколи ніхто не бачив. Кілька років тому хтось із членів родини відкриває старий глянцевий журнал і — вгадай, що бачить на центральному розвороті?

— Вони впевнені, що це оригінал?

— З неї ніколи не робили репродукцій.

Пол хитає головою. Ранкові події миттєво забуваються під стрімким напливом хвилювання.

— Ось і вона. Майже сто років по тому. Спокійно висить на стіні в якогось багатенького подружжя.

— У статті лише зазначено, що це в центральному Лондоні. У цьому «Ідеальному будинку» завжди так пишуть. Точної адреси не вказують, аби не заохочувати місцевих грабіжників. Та, гадаю, знайти буде неважко. Зрештою, там є прізвище власників.

Пол закриває теку. Перед його очима й досі стоять натягнута посмішка містера Новицькі та ошелешений погляд Джейсона — наче той уперше в житті бачить свого батька.

«Ви ж американець, так? — казав старий, уже коли вони були на порозі офісу. — Вам, мабуть, не зрозуміти».

Рука Джейні легко торкається його плеча.

— Як просуваються пошуки житла?

— Так собі. Усі гарні варіанти вже розібрали за готівку.

— Що ж, якщо хочеш трохи розвеселитися, ми можемо піти куди-небудь перекусити. Я не маю планів на вечір.

Пол змушує себе всміхнутися. Він намагається не зважати на те, як Джейні торкається свого волосся, на її майже болісну від надії посмішку. Він відступає.

— Я працюю допізна. Є кілька справ, з якими хочу розібратись. Але дякую. Завтра зранку відразу ж займуся новим випадком.

***

Лів повертається додому о п’ятій, приготувавши батькові їжу і пропилососивши нижній поверх будинку. Керолайн пилососила рідко, тож, коли вона закінчила, перські килимові доріжки виглядали помітно яскравішими. Навколо неї в місті вирує теплий літній день, скрізь лунає шум дорожнього руху, і міцний дизельний запах підіймається від гудронового шосе.

— Привіт, Френ, — вітається вона біля парадного входу.

Жінка у вовняній шапці, попри спеку натягнутій по самі брови, киває у відповідь. Вона порпається в одному з пластикових пакетів, яких має незлічену кількість, переплетених між собою або складених один в один. Жінка без кінця перебирає їх та розкладає по-новому. Сьогодні вона пересунула свої дві коробки, вкриті блакитним брезентом, до відносного прихистку біля дверей сторожа. Попередній сторож роками поблажливо ставився до Френ і навіть тимчасово зберігав у неї надіслані бандеролі. Новий же, розповідає вона, коли Лів приносить їй каву, постійно погрожує прогнати її. Мовляв, мешканці скаржаться, що вона псує вигляд цілого кварталу.

— У вас була гостя.

— Що? А, так. Коли вона пішла? — Лів згадує, що не залишила ані записки, ані ключів. Вона питає себе, чи слід зазирнути до ресторану пізніше, аби переконатися, що в Мо все гаразд. Але, не встигнувши так подумати, вона вже знає, що не піде. І навіть легшає на душі від думки, що дім чекає на неї мовчазним і порожнім.

Френ знизує плечима.

— Хочете випити? — питає Лів, відчиняючи двері.

— Чаю було б непогано, — каже Френ і додає: — Три шматочки цукру, будь ласка, — так наче Лів ніколи не робила цього раніше.

А тоді з виглядом особи, якій ще є чим зайнятись, окрім як стояти й патякати, жінка повертається до своїх пакетів.

***

Щойно відчинивши двері, вона відчуває запах диму. Біля скляного кавового столика на підлозі, схрестивши ноги, сидить