Читати книгу - "Мертві квіти"

— Це я передивилася. Тут нiчого цiкавого.

Тут же, у купi лежали якiсь листки i Стас перегорнув їх. Записи, зробленi рукою покiйної. Кулiнарний рецепт, щось про погоду… А ось…

У руцi опинився листок з записаними електронними адресами. Iнтернетiвськi сайти.

— А тут також нiчого цiкавого?

— Оце вже точно нiчого.

— Звiдки ти знаєш? Що це за сайти?

— Якраз i знаю. Сама писала, — пояснила Оленка. — Йосипiвна колись попросила, а вона ж у комп'ютерi нуль. Я й склала на роботi список. Полазила i склала.

— I що там?

— Фiгня усяка. Щось про єврейських прочан. Ну… пов'язане з якоюсь там їхньою релiгiєю.

— А навiщо воно їй? — не зрозумiв Стас.

— Ну… можливо, для гуртка або ще чогось… — розгубилася Оленка. — Вона ж постiйно у роботi була, дарма що на пенсiї. Лiтературний гурток у школi вела, щось у бiблiотецi районнiй мала… Та й дядьковi твоєму у музейних справах не раз допомагала. Постiйно книжки, газети…

— Але звiдки тема така неординарна? Чого раптом прочани?

— Це щось пов'язане з їхнiм новим роком, — згадувала Оленка. — Слухай, а ти повинен би знати! Це ж в Уманi вiдбувається. Ваша область, здається?

— Умань у Черкаськiй областi, хоча й близько до нашої, — виправив Стас. — Зажди. Ти маєш на увазi… як їх… хасидiв?

— Не пам'ятаю, як вони називаються, я не вчитувалася, але суть у тiм, що євреї знайшли якесь мiсце для паломництва у нашiй країнi, в Уманi, i практично з усього свiту з'їжджаються щороку на свої новорiчнi свята, це у вереснi, здається.

– Є таке, дiйсно, — згадав Стас. — Мiй приятель в Уманi працює. Розповiдав, там таке стовпотворiння — жах. Скiльки тiєї Уманi? Райцентр не бiльший вiд вашого. I уяви собi — тисяч двадцять народу з'їжджається на тиждень! Розповiдав колись Сашко менi в усiх барвах. Тiльки от не пам'ятаю у деталях, чого саме вони туди їдуть.

— Ну ось, то усi цi сайти про них. Можеш почитати.

— I все-таки… Чого раптом така тема зацiкавила? Слухай… а покiйна часом не з тих? Мурашевич. Пiдходяще прiзвище взагалi-то…

— Нi, ти що! — посмiхнулася Оленка. — Наша. Я ж поруч iз нею весь час була. Йосипiвна українську культуру плекала. Пiснi, вишиванки, лiтература… Де ти бачив єврейку, схильну до чужого? А церква? Вона ж до греко-католицької ходила!

— Гаразд, переконала, — згодився Стас, ховаючи провсяк випадок листок до кишенi. З'ясуємо i це.

XXXX

Ратушняк сидiв злий. Ще зранку старого хтось «завiв» i пенсiонер тiльки зиркав очима по стiнах, нервово стукаючи ручкою по столi. Стас лише зазирнув до кабiнету, привiтався i вирiшив, що краще забратися.

— Чого приходив? — непривiтно гукнув у дверi Ратушняк.

Довелося увiйти знову.

— Хотiв запитати дещо, але бачу, ви не в гуморi.

— А кому яке дiло до мого гумору? — скинувся старий. — Знову про дядька свого непутящого?

— Кажуть: «про мертвих або добре або нiчого», — зауважив Стас.

— А то що? — Ратушняк дивився упритул на молодого колегу. — А то що, про мене так само будуть? Якщо був гнилим твiй дядько, то цього нiкуди не дiнеш, говори чи не говори. Та й ти ж сам перший скажеш, як ото здохну: «Сидiв тут старий дебiл, у небо пердiв та пейзаж псував»… Що, нi?

— Iване Павловичу, — промовив Стас, умощуючись на тапчанi, — пробачте, пiдтримав би вашi жарти, але настрiй у мене також паршивий. Їй-Богу. I чого ви на мене наїжджаєте? Я ж вам нiчого не зробив. А за чим приходив… Давайте краще… у шахи зiграємо.

— Що?… — здавалося, у Ратушняка зараз вiдпаде щелепа. Тремор його рук i похитування голови посилилися, i пенсiонер нiяк не мiг вiднайти, що б таке вiдповiсти. — З тобою?!

— Чому нi? — не зрозумiв Стас.

— Колего, усе, що людина робить, повинно мати якийсь сенс, — повчально, не приховуючи сарказму, кректав старий. — Коли доживеш до моїх рокiв, зрозумiєш. У мене не так багато часу залишилося, щоб грати зi шмаркачами. А як тобi нiчим зайнятися i хочеш пограти — пiди у будинок пiонерiв. Там знайдеш собi компанiю.

— Чи не надто самовпевнено з вашого боку? — засумнiвався Стас. — Ви ж не знаєте, як я граю.

— I не хочу знати, — вiдрубав Ратушняк.

— Як бажаєте, — миролюбно розвiв руками Стас. — Не буду ображати вас у вiдповiдь. I переконувати, що граю серйозно, також. Проте остання спроба з мого боку, щоб партiя не виглядала для вас марною витратою часу. Нехай я «пiонер». Давайте зiграємо на щось. На щось серйозне.

— Вам, Мироненкам, хiба у карти грати, — просичав крiзь зуби старий. Гросмейстери гiвнянi. Менi, хлопче, твоїх грошей сто рокiв не треба.

— А хто казав — на грошi? — здивувався Стас. — Це було б надто вульгарно. Пропоную зiграти на бажання.

Щелепа Ратушняка похитувалася з боку в бiк i той нiяк не мiг второпати, що йому пропонують.

— На одне бажання, — пояснив Стас. — Виграєте ви — я виконую будь-яке ваше. Я переможу — доведеться вам.

— Ти зовсiм дурний? — зрештою обурився пенсiонер. — А як ти менi скажеш сторч головою з третього поверху?

Жест його на вiкно виглядав красномовно.

— Так ви ж… не програєте! — заперечив Стас. — У тому й iнтерес, Iване Павловичу. Адреналiн. Ви ж самi хочете, щоб цiкаво було. Втiм, своє бажання я можу озвучити вам наперед. Знатимете, що його можливе виконання не пiдiрве вашого здоров'я. Якщо програєте, розповiсте менi про мого дядька. Усе, що приховуєте. Ви ж знаєте багато.

— Колего, — Ратушняк видав беззубу, але єхидну старечу посмiшку, — ви одну рiч не врахували. Справа у тiм, що менi вiд вас, як такого, нiчого не треба. Розумiєте, зовсiм нiчого. Навiть, хе-хе… аналiзу!

— А це як подивитися, — багатозначно промовив Стас, — i залежить вiд того, наскiльки ви гiдний суперник. Та, схоже, ви лише косите пiд майстра. У своїй останнiй партiї з моїм дядьком, i я це знаю напевно, ви перемогли незаслужено. Якщо ж бути точним: взагалi не виграли. Перемогу вам подарували у ситуацiї бiльш нiж невизначенiй. I якщо вас з морального боку це задовольняє, то мiсце у будинку пiонерiв саме вам, а не менi. Тому я пропоную розставити фiгури просто зараз. Вiдновимо позицiю на дошцi на той момент, коли мiй дядько отак ні з того ні з сього взяв i здався. I доведiть справу до кiнця так як належить. Я навiть не вимагатиму, щоб ваш годинник стояв у тому ж положеннi. Думайте скiльки бажаєте.

Це не могло сховатися. Стара людина, їй важко тамувати емоцiї. I Стас мiг заприсягнутися: очi