Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » І прибуде суддя 📚 - Українською

Читати книгу - "І прибуде суддя"

551
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "І прибуде суддя" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 58
Перейти на сторінку:
сорочка, ще одна сорочка. Ми ж обоє навіть не озиралися на них і вперто простували далі. Боляче хльоскали по щоках соснові гілки. Але ж у мене руки зайняті, подумав я і взявся скидати чергову одежину з цієї дивної жінки. Однак одягу на ній було так багато, що я зрозумів: остаточно роздягнути її мені не судилося. Треба хоча б довідатися — хто вона? Я намагався зайти поперед неї, але це не вдалося. Вона стала бігти, а я лишився на місці. Її сховали дерева, а я все стояв і стояв.

Тут я побачив, що назустріч мені біжить інша жінка. Біжить, спотикаючись, по снігу. Звідки тут сніг, думаю я і розумію: то ж мама. Зараз вона скаже, що вбили тітку Марію.

Я отямився і поводив очима по приймальні. Жінки за столом не було. Коли ж вона встигла вийти? Може, її не було зовсім? Чому не виходить так довго Микола Мефодійович? Чоловік поруч мене все ще ворушив губами. «Перестаньте», — прошептав я. Він здивовано подивився, я встав і пішов до дверей, щоб сказати: я відмовляюся бути суддею.

У дверях я зіткнувся з Миколою Мефодійовичем.

— Все гаразд, — сказав він. — Вітаю.

— Дякую, — видушив із себе я.

Проте коли ми вийшли із будинку суду, він повідомив те, що я й так знав: голова був проти моєї кандидатури, йому, бачте, не сподобалась моя розповідь. Я, виявляється — так йому здається, — можу бути необ’єктивним. У мене заданість на справедливість. Мій шеф ледве вмовив його.

— Не треба було нічого розказувати, — м’яко дорікнув Микола Мефодійович.

Я згодився. Ми пішли до готелю. Дорогою я став пригадувати свою розповідь і подумав, що сьогодні я зрадив дядька Івана.

«Краще б я був лишився ідіотом», — подумав я.

У готелі я дістав із «дипломата» аркуш паперу і сів писати листа Валерії. Я повідомляв, що прибув до Луцька, і просив її теж приїхати. Можна було зателефонувати, але тоді вона приїхала б, чого доброго, взавтра. А взавтра я ще буду в Луцьку.

Микола Мефодійович нагадав, що нам пора іти обідати.

— Хіба не вечеряти? — спитав я.

— Ні, ще тільки друга година, — сказав мій шеф і спитав, чи я не проти, якщо ми запросимо одного працівника обласного суду.

Я був не проти. Ми спустилися вниз, і тут я побачив міжміський телефон-автомат. Я підійшов до адміністраторки і купив жетона. Попросив Миколу Мефодійовича зачекати. Зайшов до кабіни, для чогось озирнувшись, набрав номер.

Озвалася мати Ґлорії. Я попросив передати дочці, що приїду пізно ввечері. Нехай Лора чекає мене в моїй кімнаті, маю сказати їй щось важливе. Так і сказав — у моїй кімнаті. Хоч знав, що сьогодні до Старої Вишні я не повернуся.

— Добре, передам, — сказала мати Ґлорії. — Передам, якщо тільки вона прийде. Вона мала заночувати у тітки.

Я похолов. Міцніше стис трубку.

— У тітки? Хіба вона ночувала коли-небудь у тітки?

— Я ж вам уже казала…

— Ви мені вже брехали, — безжалісно сказав я. — Але сьогодні, чуєте, сьогодні Ґлорія мусить бути вдома. Ви мене чуєте?

Лорина мати довго мовчала. Крізь скло кабіни я побачив, як Микола Мефодійович пішов назустріч якомусь чоловікові, привітався з ним, заговорив. Потім він підійшов до мене і щось сказав. Я зрозумів, хоч і не розібрав слів, що вони чекатимуть мене в залі ресторану.

— Я не знаю, де він живе, — нарешті сказала мати Ґлорії.

— Дякую. До побачення.

— Я справді не зна…

Я повісив трубку. Далі її слова не мали аніякісінького значення. Можна було попросити, щоб вона сходила до того бісового побуткомбінату, адже зараз тільки обідня пора, але на таке приниження я піти не міг.

Я відчинив двері кабіни, як раптом спинився. Так, зараз лише обідня пора, але звідки ж мати Ґлорії знала, що дочка не ночуватиме вдома, а піде до коханця? Виходить, Ґлорія сказала їй про це вранці, йдучи на роботу? Ми попрощалися з нею десь о шостій ранку, вона вислизнула з моєї постелі, тепла і щаслива, обцілована на прощання, двічі насичена цієї ночі. Микола Мефодійович заїхав за мною о сьомій. Ґлорія йшла на роботу десь о пів на восьму. І тоді ж сказала матері, що не прийде ночувати? Чи подзвонила пізніше? Невже я маю справу не лише з фізичною калічкою, але й потворою в душі, бездушною лярвою, котра відразу, ледве спекалася одного коханця, побігла до іншого?

Я ступив крок, спинився, рушив далі, знову спинився, поводив безтямними очима по готельному вестибюлю. «Як же мати Ґлорії ненавидить свою дочку», — подумав я.

Мені не хотілося ані їсти, ані пити. Проте я зайшов до зали, підійшов до столу, за яким сиділи Микола Мефодійович і його знайомий. Я привітався і дізнався, що переді мною суддя такий-то.

Суддя такий-то навіщось був потрібен Миколі Мефодійовичу. Я сів, налив у склянку мінеральної води і випив.

— Що ви хочете замовити собі, колего? — спитав мене суддя такий-то.

1 березня

— Ти просто звичайнісінька лярва, — сказав я Ґлорії.

Вона не обурилася, не вийшла, грюкнувши при цьому дверима, не вдарила мене.

— Авжеж, я лярва, — сказала вона. — Лярва, яку ти любиш. Ні, ліпше — кохаєш. Трахаєш — було б надто вульгарно.

Я рушив до неї, стиснувши п’ястуки. Ґлорія не злякалася, не відступила. А її очі, як це вже було, стали поглинати мене, розширюючись до неймовірних розмірів. У глибині цих страшних очиськ ішов я назустріч ще одній Ґлорії, я вже бив її, топтав, знищував. А вона не тільки не захищалася, а навіть раділа і сміялася.

Я спинився перед Ґлорією менше ніж за півметра. Безсило впали мої руки. Перш ніж ударити її я встиг збагнути: вона саме цього й чекає. Але не тому, що Ґлорія любить біль. Ні, навіть необережний доторк до рубців на її тілі завдає їй нестерпного для неї болю і ще нестерпнішого душевного страждання. Вона бажає, аби я зрівнявся з ним, тим невідомим коханцем-садистом.

— Ти перемогла, — сказав я. — І можеш вважати себе вільною.

— Але я не хочу бути вільною, — сказала Ґлорія і уточнила: — Не хочу бути вільною від тебе.

— Ти вважаєш, що між нами… Що ми…

— Так.

— Після цієї ночі?

— Але ж ти досі користувався мною.

— Не користувався, а кохав, — ледве стримав я стогін.

— Вибачай, мабуть, справді кохав. А надалі просто користуватимешся. Як і той, до якого я ходила цієї ночі. Так буде ліпше і простіше.

— Для кого простіше?

— Для тебе і для мене. Для тебе насамперед.

Так, це було

1 ... 45 46 47 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І прибуде суддя"