Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

У суботу міських гостей провели, а у понеділок вранці село облетіла звістка: у Тараса Кувдія на подвір’ї вовк пса роздер. І то так, що навіть курей не сполохав. Лиш перелякане теля тулилося у стайні до корови.

– Звідки знаєш, що вовк? Може, якась чупакабра, – спробував пожартувати Іван. Вступив на подвір’я товариша дорогою до пилорами. Хата Тараса – під самим лісом.

Тарас завзято лагодив паркан, що давно вже дірами світив.

– Чув його, – двома ударами загнав цвяха у штахетину, вишпортав з бляшанки наступний, покрутив у пальцях. – Вовче виття ні з чим не сплутаєш. Тварюка! Ось там сліди залишив, – кивнув до старої верби над потічком. – Година третя, глуха ніч… виходжу відлити і мало не… – подвійним ударом молотка заглушив міцне слівце. – Вовчара як завиє, я так і вкляк. І тільки тінь з-під верби майнула вгору. Що за мара? Я до пса, а там…

Засадив щосили по цвяху – й схибив. Вилаявся вголос, затискаючи в кулаці забитого пальця.

– Тв-варюка, – повторив.

Востаннє вовки близько підходили до села кілька років тому, взимку. Баба Кущиха навіть бачила одного біля своєї стодоли і так загорлала з переляку, що сіроманця наче вітром здуло. То що, знову те саме?

Виглядало, що знову. Бо наступної ночі й Василевому Сніжку вовк укоротив віку. Перегриз горлянку. Тепер уже ґвалт стояв – півсела побудилося. Пси, що перед тим ліниво перебріхувалися, аж заходилися хриплим гавкотом, кидаючись на своїх ланцах. Схарапуджений кінь Василя іржав у стійлі, лупив копитом у загорожу. Крапку в цьому шарварку поставило вовче виття. Воно розірвало нічне плетиво звуків, тоскно полинуло над сонними хатами, в яких одне за одним засвічувалися вікна, – і змовкло десь нагорі, під нерівним колом місяця. Виходьте, дивіться, що сталося. Це я зробив, щоб ніхто не сумнівався.

Удень тільки й розмов було, що про сіроманця-зайду. Повитягували чоловіки зі сховків дробовики та обрізи, домовились чергувати вночі. Казали, що вовк той скажений і його треба вистежити й пристрелити. Казали, що то зграя нишпорить поблизу, хоча до псів береться лише один, що виє після нападу.

Іванові було байдуже, що теревенять, він думав про своє: тепер його черга. Тепер до нього, на його обійстя, прибуде гість непроханий. Чекав на цей візит із веселою злістю, сам до себе підсміюючись. Випадковість чи ні, а сіромаха вже навідався до Тараса з Василем, до двох з їхньої трійці, що допомагала міським на полюванні. Наступний він, Іван. Якимсь особливим трибом це відчуває, знає, що не помиляється.

Усю ніч повік не стулив. Кілька годин лагодив стару січкарню, ще дідову, а тоді випив міцної кави і раз у раз виходив надвір із рушницею. Альма гриміла цепом, вибиралася з буди. Запопадливо підгавкуючи, пускала гарячі хмарки в осіннє нічне повітря, позіхала широко, на всю пащеку, спостерігаючи, як він рушає в обхід довкола хати.

Іван приглядався до пагорба, залитого місячним сяйвом, – звідти варто чекати сюрпризу. На тому пагорбі городи й пасовисько, на віддалі ліс, ще вище – кичера, а далі – чорний ліс. Там і ховається той сірий месник. Ну ж бо, де ти є?… Чекаю на тебе!

…Галя до Івана зранку: як тепер за кермо невиспаний? Візьми відгул. Який відгул! Добре, що робота вигулькнула. Спина до вечора затерпла, ледве розім’явся. Згадав призабутий армійський комплекс зарядки, руками-ногами повимахував, знову людиною став.

Удома нікого, лиш сонна Альма на буді. Зістрибнула, кинулася до ніг. Налив їй свіжої води, покурив поруч, спостерігаючи, як вона розхляпує краплі навсібіч:

– Не спи, дурепо. Якби щось – дай знати.

Альма дивилася розумними очима. Знаю, мовляв. У нас, псів та псиць, свої розмови, своя передача інформації. У лінивому перегавкуванні собак не вчувалося жодної тривожної нотки. Іван накрутив старий дзигар на третю ночі, досить йому, аби виспатися. І провалився в сон, як під воду.

Така дурня наснилася – наче він когось питає: а яке в неї ім’я? А той йому відповідає: Альма. Дивися, думає, теж Альма… І бачить, як та вовчиця – жива-здорова – виє на пагорбі. І так виє, що кров згортається в жилах. Підскочив наче вжалений. Сіли на ліжку водночас – він та дружина.

– Що це? – голос у Галі тремтить.

Він їй: не виходь! І з хати, на ходу ламаючи стволи та заганяючи в них патрони. А за дверима нічне повітря бринить пронизливою тугою і справжнє, не зі сну, виття пливе за чорний ліс, піднімається до місяця уповні. Бліде сяйво на пагорбі заливає силует з задертою вгору мордою, підсвічує шерсть жаским ореолом. Вовк опускає голову, озирається, на мить затримавши свій погляд на людині, – але Іван його очей не бачить проти світла. Звір нахиляється, щось підхоплює з землі. Ще звук не розтанув у повітрі, а гостя й слід простиг. Щойно був – і вже нема.

Іван кількома стрибками злетів на пагорб. Нікого. Городи, пасовище, кущі, дальні дерева. І жодного руху ніде. Лиш хекання рветься з грудей. Вистрілив угору. Як той десь сховався, то зараз викаже себе.

Ні. Нікого. Лише псів побудив.

Спустився Іван – й до буди. Ланц тягнеться всередину, губиться в темному отворі. Х-ху! Серце підстрибнуло, закалатало щосили. Бідна Альма-боягузка оніміла з переляку, заховалася в дальній кут. Іван присів навпочіпки, потягнув з буди ланцюг – той легко пішов назустріч, колихнувся вільним кінцем у повітрі. Від його сиротливого дзенькання передпліччя обдало окропом.

– Альма! – Іван випростався, гукнув щосили, озираючись: – А-альма-аа!

В очах спливла картинка: горбатий профіль, на загривку шерсть стоїть, хвіст поліном донизу – вовк нахиляється, наче бере щось з землі, але не видно, що саме, бо звір вже розвернувся, уже розтанув, як нічна примара. Лише повітря вібрує пронизливим щемом, який відбивається луною від гір…

Це був останній візит сірого месника в село. Більше його ніхто не бачив.

Пішов хижак своєю дорогою, а хлопці – кожен своєю. Василь запив. Тарас набрався ще більшої злості, телефонував міським знайомцям, обіцяючи влаштувати сіроманцям криваву відповідь. Іван хотів продати рушницю, а тоді передумав, утім цікавість до полювання геть чисто втратив, наче відрізало, немов хтось