Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

«ЗАЛОБОДАЛИ»

До Ніагара-Фолса я приїхав у «пульмані з бічними дверима», чи, по-простецькому кажучи, у вантажному вагоні. Платформу, до речі, братва називає «гондолою». Та менше з тим. Прибув я проти вечора і просто з товарняка до водоспаду. Щойно моїм очам відкрилось те чудо з падучої води, — я пропав. Я був не годен відірватися, щоб «покалатати» по вечерю до «приваток» (осель). Навіть «посиденьки» й ті не виманили б мене звідти. Настала ніч, чудова місячна ніч, але я не йшов від водоспаду аж до одинадцятої. Тоді прийшла мені пора шукати місця на «кимару».

«Кимарити», «храпонути», «бебехнутися», «чавити вухо», — все це означає те саме: спати. Звідкись я нюхом чув, що Ніагара-Фолс — лихе місто для волоцюги, і я подався за околицю. Там я переліз через якусь огорожу і «бебехнувся» на чиємусь полі, втішаючи себе надією, що тут мене Джон Закон зроду не відшукає. Я вивернувся в траві горілиць і заснув, наче немовля. Було мені так затишно й тепло, що за цілу ніч я ні разу не пробудився. Та тільки засіріло, я розтулив очі і згадав той казковий водоспад. Я переліз назад через ту саму огорожу й подався, аби ще раз на нього позирнути. Було зарання, хіба п’ята, калатати ж по сніданок до восьмої — марна річ. Щонайменше три години я міг пробути коло річки. Та ба! Не судилось мені вже ніколи бачити ані річки, ані цього водоспаду.

Я увійшов до сонного міста. Простуючи тихою вуличкою, я вгледів на тротуарі трьох чоловіків, що рядком зближались до мене. «Наш брат, волоцюга, — вирішив я, — повставали вдосвіта». В цьому припущенні я лиш почасти мав слушність, тобто на шістдесят шість і дві третини відсотка. По краях то були й справді волоцюги, але середній — ні. Я збочив на край тротуару, щоб пропустити трійцю. Та вони по пройшли повз мене. По слову того, котрий був середній, усі троє стали, і він звернувся до мене.

Я враз ізмикитив, що до чого. Він був полісмен-«шухєр», а ті два гобо — його бранці. Джон Закон не спав і полював на раннього хробака. За хробака був я. Якби мені тоді той розум, що по кількох місяцях, я завернув би голоблі й дав звідти дьору, як сам дідько. Хай би був стріляв, — мене він би запопав хіба що влучивши. Гнатись він ні в світі б не гнався, бо два гобо в жмені варті більш, як один на втіках. Та я був тоді такий бевзень, що коли він спинив мене, застиг на місці. Балачка в нас була коротка.

— В якому готелі ви зупинились? — поспитав він.

Я влип. Ні в якому готелі я не спинявся. А що я не знав назви жодного місцевого готелю, то не міг і брехнею собі зарадити. До того ж я був занадто рано на ногах. Все свідчило проти мене.

— Я щойно приїхав, — відповів я.

— Ну, так повертайся і дибай поперед мене, тільки не дуже попереду. Тут дехто хоче з тобою познайомитись.

Отже, мене було «залободано». Я знав, хто це зі мною хоче познайомитись. «Шухер» і двоє волоцюг ступали слідом за мною, і я за вказівками полісмена допровадив усіх до міської тюрми. Там нас обшукали й позаписували наші прізвища. Я забув уже, під яким саме іменем мене зареєстровано. Я назвався Джеком Дрейком, та під час обшуку знайшли листи, адресовані Джекові Лондону. Вийшла неприємність, від мене зажадали пояснень, — деталі всього того стерлися мені в пам’яті, то я й не пам’ятаю вже, залободали мене як Джека Дрейка чи як Джека Лондона. Але той чи інший повинен числитись в архівах тюрми Ніагара-Фолс. Це можна з’ясувати на місці. Діялось то десь під кінець червня 1894 року, а за кілька днів по моєму арешті розпочався великий страйк залізничників.

З реєстратури нас завдали на «гобо» і замкнули. «Гобо» — це та частина тюрми, де у великій залізній клітці тримають дрібних правопорушників. Оскільки гобо-волоцюги становлять основну їх масу, ця залізна клітка й називається «гобо». Тут ми застали кількох волоцюг, що попалися ще раніше того ж дня, і раз у раз нам підкидали по двоє-троє нових. Нарешті, коли нас набралося шістнадцятеро, всіх повели нагору до судової зали. А тепер я правдиво опишу все, що діялося в тій судовій залі, бо знайте, що мій патріотизм американського громадянина зазнав там удару, від якого так ніколи вповні й не оклигав.

В судовій залі нас було шістнадцятеро в’язнів, суддя і двоє бейліфів[10]. Суддя, здавалося, сам собі правив і за писаря. Ніяких свідків не було. Не був там присутній жоден із громадян Ніагара-Фолса, щоб побачити, як чиниться правосуддя в їхній громаді. Суддя зирнув перед собою до списку справ і викликнув чиєсь прізвище. Підвівся один гобо. Суддя глянув на бейліфа.

— Волоцюзтво, ваша честь, — промовив той.

— Тридцять діб, — вирік його честь.

Гобо сів, а суддя вже викликав інше прізвище, й інший гобо зводився на ноги.

Суд над першим волоцюгою забрав ледве п’ятнадцять секунд. Суд над другим відбувся в такому ж темпі. Бейліф сказав: «Волоцюзтво, ваша честь», а його честь вирік: «Тридцять діб». Так воно і йшло, як по-заведеному: п’ятнадцять секунд на гобо — і тридцять діб на душу.

Німе жалюгідне бидло, подумав я сам собі. Та постривайте, дійде ось черга до мене; я його честі утну «концерта». Десь там на півдорозі його честь із якоїсь примхи дав одному з нас можливість вимовитись. Трапилося так, що цей чоловік не був справжній гобо. В нього не було ніяких прикмет заводового «шугая». Якби він підійшов до решти нас, коли ми чекали товарняка де-небудь під водокачкою, ми як стій визнали б його за котолупа. «Котолуп» у Гоболандії — синонім новачка. Цей котолуп був чоловік уже літній, мав так, либонь, років під сорок п’ять. Плечі він трохи горбатив, а лице йому поборознили негоди.

Багато років, за його словами, візникував він у якійсь фірмі в Локпорті (коли не помиляюсь), штат Нью-Йорк. Згодом у фірми справи пішли кепсько, і нарешті в сутужному 1893 році вона й зовсім збанкрутувала. Його тримали доостанку, хоч під кінець він працював уже тільки від нагоди до нагоди. Він докладно розповів про свою скруту з роботою в наступні місяці, коли стільки людей сиділо без роботи. Врешті він вирішив, що на Озерах у нього будуть кращі перспективи, й вирушив до Бафело. Він,