Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

зминув належний проміжок часу. Ватажок поклав батіг, вернувся до нас і простягся на траві по другий бік від мене. Він аж засапався з натуги. Він витер рукавом піт з очей і зиркнув козиря на мене. Я відповів байдужим поглядом: мене його справи не обходять. Від них я не пішов одразу ж, а пролежав там ще з півгодини — за даних обставин цього вимагали такт і етикет. Я ще скрутив цигарку з позиченого в них тютюну, а коли спустився з кручі на залізницю, то мав усю необхідну інформацію, щоб підчепити найближчий товарняк на південь.

Але ж бо й що з того всього? Це була сторінка життя, і квит; а траплялось мені бачити багато гірших сторінок, куди гірших. Часом я твердив (жартома, як гадали мої слухачі) таке: головна відміна людини від інших тварин в тому, що людина — єдина істота, яка кривдить своїх самиць. Нічого такого не можна закинути ані вовкові, ані полохливому койотові. Навіть собака, розбещений одомашненням, так не ведеться. Собака ще й донині зберіг щодо цього свої дикі інстинкти, а ось людина втратила більшість їх — принаймні більшість добрих.

Хочете знати сторінки життя, гірші за ті, що я описав? Почитайте звіти про дитячу працю в Сполучених Штатах — на сході, заході, півночі й півдні, байдуже де, — і дізнаєтесь, що всі ми з нашою гонитвою за зиском верстаємо й друкуємо ще прикріші сторінки життя, ніж ця поодинока сторінка жінкобійництва над Сасквеганою.

Я пройшов яку сотню ярдів до місця, де була добра опора для ніг понад колією. Тут я міг почепитись на товарняк, коли той поволі повзтиме під гору, і тут-таки я надибав душ із півдесятка волоцюг, які чекали на те саме. Кілька з них різалися «в сьомаки» засмальцьованою колодою карт. Я прилучився до них. Один негрисько почав тахлювати карти. Обдемкуватий, молодий і кругловидий, він аж променився доброзичливістю, аж світився нею. Здавши мені першу карту, він спинився і поспитав:

— Агов, хло’, я висе тебе наче десь бачив?

— А то ж би й ні,— відказав я. — Тільки ризи на тобі були тоді трохи йнакші.

Він видивився непорозуміло.

— Бафело тямиш? — підказав я.

Тоді він упізнав мене й зі сміхом та вигуками привітав, як старого друзяку, бо в Бафело одяг на ньому був смугастий, оскільки він відбував строк у виправній тюрмі округи Ері. Мій одяг, властиво, теж був тоді смугастий, бо ж і я там відбував свій строк.

Гра точилася далі, і я довідався, на що ми грали. Вниз у бік річки збігала крута й вузька стежка, що провадила до джерела якихось двадцять п’ять футів під нами. Ми грали на краю пагорба. Чия «влипне» — мусив брати невелику бляшанку з-під згущеного молока і носити нею воду вигранцям.

Зіграли перший кін, і влип негрисько. Він узяв ту малу бляшанку і потирився вділ, а ми сиділи на горі й шкилювали з нього. Воду ми дудлили, мов риби. Тільки для мене самого йому довелося сходити чотири рази, а в інших спрага була така ж ненаситна. Стежка була дуже прикра, і часом негрисько напівдорозі послизався, розпліскував воду й мусив вертатись по нову. Але він не мав того за зле. Він з душі реготався, як і ми всі, тим-то й послизався так часто. А ще він запевняв нас, що коли влипне хто інший, так отоді-то вже він вихлище хтозна й скільки води.

Вдовольнивши спрагу, ми почали новий кін. Влип знов-таки негрисько, і знов ми обпивалися від пуза. Третій кін і четвертий скінчилися так само, і щоразу наш повновидий чорнюк мало не вмирав у захваті від того, що доля до нього така зичлива. І ми теж мало не вмирали із захвату вкупі з ним. Там, на тім пагорбі, ми рвали боки зо сміху, мов безтурботні дітлахи чи боги. Я сам так заходився реготати, що маківка мені мало з голови не відскакувала, і цмолив з бляшанки воду, поки геть не набряк. Виникло серйозне побоювання, чи не завадить нам тягар спожитої води чіплятись на товарняка, як той надійде. Ця деталь мало не доконала негриська. На добрих п’ять хвилин йому довелося облишити носити воду, поки він, регочучи, викачувався по землі.

Довшали тіні, снуючись усе далі й далі через річку, і запали лагідні підхолодні сутінки, а ми все жлуктили воду і наш чорний чашник носив її ще й ще. Забулася жінка, побита перед годиною. То була прочитана й перегорнута сторінка; тепер мене заполонила ця нова, а коли на схилі засюрчить паровоз, буде й по цій сторінці і почнеться інша; і так гортається книга життя, сторінка за сторінкою, і сторінкам тим не видно кінця — поки ти молодий.

А потім ми зіграли кін, де негрисько якимось побитом не влип. Жертвою став худий і хоровитий гобо, той, що сміявся менше за всіх. Ми сказали, що зовсім не хочемо води, — і то була щира правда. Ні за які багатства Ормуза[9] й Інду, ні під яким давилом не увібрав би я й краплини в свій пересичений організм. Наш негрисько виглядав розчарованим, а тоді, щоб якось зарадити справі, ознаймив, що, мабуть, трохи вип’є. І слів своїх він не кинув на вітер. Випив трохи, потім ще трохи, а там і ще трохи. Меланхолійний гобо все спускався й підіймався крутим пагорбом, а негрисько все пив іще й іще. Він вицмулив води більше, ніж усі ми разом. Сутінки згусли в нічну темінь, висіялись зорі, а той усе пив. Я певен, що якби не свисток товарняка, він би й досі сидів там, упиваючись водою та помстою а меланхолійний гобо так і сновигав би все вниз та вгору!

Але пролунав свисток. Сторінка дійшла кінця. Ми позривались на ноги і витягайсь у розпорошку вподовж коли. ось наближається поїзд, чахкаючи та чмихаючи на схилі, його прожектор обертає ніч на день, виразно окреслюючи наші постаті. Паровоз проминув нас, і всі ми кинулись бігти поряд з вагонами, дехто вискакував на бічні драбини, дехто «розшугакував» двері порожніх товарних вагонів і видирався туди. Я вибрав платформу, навантажену всілякими дошками та брусами, й забився в затишний закамарок. Я лежав горілиць, газета в голови за подушку Наді мною переморгувалися зорі, цілими зграями шарпаючись то в один бік, то в другий на поворотах, і дивлячись на них, я й заснув. Було по дневі — одному з моїх днів. Завтра прийде новий день,