Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

І ось хлоп’я підійшло просто до ватажка, спинившись якраз на зручній віддалі для замаху пугою. Цьвохнув батіг, розтинаючи повітря, і я здригнувся, вражений силою удару. Оця тонка маленька ніжка була така тонка й така маленька. Там, де вперезав її батіг, тіло взялось білим, а де побіліло, набубнявів страхітливий рубець, і місцями, де луснула шкіра, задзюрило червонавим. Новий замах батога, і все хлоп’яче тіло знітилося в чеканні удару, хоч хлопчик і не рушив з місця. Силу волі він мав неабияку. Схопився другий рубець і третій. Тільки за четвертим циганча зойкнуло і, вже не годне далі встояти під новими ударами, застрибало, повискуючи з болю, однак тікати й не поривалось. Якщо мимовільний танець заводив його туди, куди бич не досягав, воно підтанцьовувало знов поближче. А коли вже було по всьому — десяток канчуків — подалося, хлипаючи та скімлячи, геть між балагули.

Ватажок усе стояв і чекав. 3-поміж дерев вийшов другий хлопець. Але цей не підходив просто. Він наближався поступцем, мов зіщулений собака, перейнятий панічним страхом, що раз у раз примушував його повертати і кидатись на яких півдесятка кроків назад. Щоразу вій повертався і з хлипанням та невиразним тваринним хрипом у глибині горлянки знову йшов, кружляючи, все ближче й ближче до ватажка. Я зауважив, що на самого цигана малий не глянув ані разу. Очі його були невідривно прикуті до батога, і в тих очах прозирав такий жах, що мені аж усередині защеміло, — невимовний жах украй затурканої дитини. Я бачив, як дужі чоловіки падали один за одним у битві й корчились у смертельній агонії, бачив, як десятки їх розшматовувало вибухами снарядів по повітрю, але то, повірте, було мені за смішки й веселу забаву проти цього видовища нещасного хлоп’яти.

Шмагання розпочалось. Перший хлопець відбувся жартом порівняно з цим. Одразу ж по його тонких ніжках заструмила юшка. Він гоцав і в’юнився, карлючився так, що здавалося, ніби то якась химерна маріонетка, смикана за шворку. Кажу «здавалося», бо зойки його кепсько з тим в’язались і надавали всій картині реальності. Верещав він гостро й пронизливо; грубих звуків не було, чувся тільки тонкий голосок дитини з не проявленими ще ознаками статі. Нарешті хлопчині вже несила було терпіти далі. Розсудливість полишила його, і він сікнувся тікати. Але тепер уже циган не випускав його, переймаючи втікача ударами і заганяючи на відкрите.

Аж тут ватажкові перешкодили. Я почув несамовитий здавлений крик. Жінка, що сиділа на передку балагули, сплигнула і кинулась боронити малого. Вона вскочила межи ним і циганом.

— Що, й собі скортіло, га? — визвірився той з батогом, — Ну ж, начувайся.

Він замахнувся. Спідниця в циганки була довга, тож він і не пробував підтинати по ногах. Він стьобав її по обличчю, а вона боронилася, як уміла, руками й долонями, втягнувши голову в худі плечі й приймаючи удари на ті худі плечі та руки. Геройська мати! Вона знала, що робить. Хлопчисько, все ще голосячи, югнув між балагули.

І весь цей час четверо чоловіків лежали обік мене, дивились і навіть не поворухнулися. Не ворухнувсь і я, і кажу це без сорому; проте моєму розумові доводилося живосилом тлумити природне поривання схопитись і втрутитись. Але я знав життя. Яка пільга була б тій жінці чи мені, якби там, на березі Сасквегани, п’ятеро чоловіків збили мене до смерті? Раз я бачив, як вішали чоловіка, і хоч все єство моє волало проти, уста мовчали. Якби вони розтулились, то мені найправдоподібніше увалили б черепа руків’ям револьвера, бо Закон велів повісити того чоловіка. А тут, у цьому циганському таборі, Закон велів шмагати цю жінку.

Та при всьому тому в обох випадках утримувало мене від втручання не веління Закону, а те, що Закон був дужчий за мене. Якби не ті четверо поряд зі мною, з якою радістю розміряв би я тим батогом плечі самому ватажкові! І певен, що не лишив би на ньому живого місця, хіба що мене припадком котрась із таборової жіноти шпортонула б ножакою чи огріла києм. Але ось поруч таки лежали на траві ті четверо. І завдяки їм Закон був дужчим за мене.

О, повірте, серце мені кров’ю обкипало. Як б’ють жінок, бачив я й раніше, і то часто, але зроду не бачив, щоб так били, як тут. Одежа в неї на плечах подерлася на канцур’я. Один удар, від якого вона не вборонилася, лишив кривавий басаман від щоки до підборіддя. Не удар, не два, не десяток і не два десятки, а без кінця, без краю хльоскала та сириця, закручуючись навкруг неї. Піт заливав мене, і я тяжко дихав, уп’явшись руками в траву, аж видирав її з корінням, і весь той час мій розум нашіптував мені: «Дурню! Дурню!» Той басаман на щоці мало не доконав мене. Я почав зводитись на ноги, та рука одного із сусідів лягла мені на плече і притисли до землі.

— Легше, приятелю, легше, — застеріг він мене стиха. Я глянув на нього. Його очі незмигно зустріли мій погляд. Це був кремезний чолов’яга, широкий у плечах і дужом’язий; а лице в нього мало вираз лінькуватий, флегматичний і сонний, притім не лихий, однак беземоційний і цілковито бездушний — темна душа, не зла, позбавлена моралі, тупа і вперта. Він просто тварина, в якої щойно заклюнулося на розум, добродушний звір, наділений силою та інтелектом горили. Рука його тяжко давила на мене, і я відчув усю міць її м’язів. Я позирнув на інших тварюк; двоє з них лежали незворушно і без жодних ознак зацікавленості, а один жадібно пас очима лоскітливе видовище. Розсудливість повернулась до мене, м’язи охляли, і я поник на траву.

Я майнув думкою назад, до тих двох самітних панн, в чиєму товаристві снідав того ранку. Менш як дві милі навпрошки відділяли їх від цієї сцени. Тут ось тихої днини під благодатним сонцем мій брат катував їхню сестру. Тут писалася сторінка життя, якої ніколи їм не побачити, і так воно й ліпше, хоча, не бачивши цього, вони зроду не зможуть збагнути, ані чиї вони сестри, ані самих себе, ані пізнати, з якої глини їх стулено. Бо ж не дано жінці жити в тісних пропахчених кімнатах і чутися при тім сестрою цілого світу.

Та от уже скінчилася кара, і циганка, затихнувши, повернулася на своє сідало. Решта жінок не підходили до неї — принаймні не підходили одразу. Вони боялися. Але вони попідходили згодом, коли