Читати книгу - "Смерть Верґілія"

ніч, жаром холодним відливало її чорно-прозоре крило золоте, простерте довкола понад людськими оселями, що кам’яним тягарем налягали на застиглість землі, осяяні сухим місячним світлом, і та застиглість пила, глибоко в себе вбирала зоряне світло, до найглибших своїх вогнедишних глибин оберталася на прозористий камінь, ставала прозористою кам’яною тінню у відкритих кришталевих колодязях землі, кришталевим відлунням нечутного, опускаючись до неосягненного, підіймаючися до чутного, аж воно здавалось останнім бездиханно-натужним подихом скам’яніння, тяжким кам’яним сапанням, благанням про подих буття; хвилями накочувались і відкочувались тіні, самі кам’яніючи й на камінь усе обертаючи, і до дійства оцього долучалися, й далі уперто час відраховуючи, навіть кроки чатового за муром, вони вливалися в камінь, ці лункі, врочисті кроки-тіні ніщоти, що виростали з лункої бруківки і вростали у неї знов, і, коли у чимдалі різкішому світлі нарешті проступив розтятий гострими тінями гребінь залізних вістер на горішній окрайці муру, колодязем розверзся провал поміж будівлею й муром, так само яскраво освітлений і з такою самою різко окресленою тінню, до глибини своєї просяклий сріблясто-зеленим сяєвом сфер, скам’янілий від світла, сухий від світла, лункий від світла у своїй німоті аж до самого низу, до землі, піском і рінню всипаної, аж до виразно-нерухомого, хисткого колодязного дня, де в сухій тіні від ріденьких кущів виднівсь якийсь мотлох (до пуття і не скажеш, який саме), наполовину прикритий посрібленим зеленим віттям, — дошки, всіляке домашнє начиння, й усе це також відкидало тіні, але такі жахливо врочисті, що справляли враження самотнього й навдивовижу ганебного відлуння загальної кам’яної німоти, яке віддзеркалювало у собі небезпеку, загрозу, помсту, бо ніщота віддзеркалювалася в ніщоті, віддзеркаливши прозористе в тліні, те й те під покровом крила нерухомого, те й те скорботою сковане, однак у того й у того, зацькованих і розтерзаних, — нечутний, важкий подих смерти…

«…А зневажені ним Кіконії жони

Під час приношень богам та оргій нічних на честь Вакха

Розшматували співця й по полях розметали останки.

Голову ж (від білосніжної шиї й її відірвали)

Гебр, Оеагрів потік, перекóчував у своїх хвилях.

Голос, однак, і холодні уста Еврідіку сердешну

Кликали, хоч відлітала душа, ще й тоді; «Еврідіко!» —

І береги вздовж ріки: «Еврідіко!» — стократ окликали[3]».

…А від нього луна не котилась; без луни мертвий відголос у горах пустельних Тартару, що сягнули своєї незмінности і доконечности, німий відголос у недвижимій, вичахлій плоті й душі, німий відголос важкого, німотно-судомного подиху в пересохлих ущелинах і кришталевих колодязях скам’яніння, був він безживним черепом, що скотився до кам’яного осипища на тінистому березі забуття, скотився в сухий чагарник непролазний над присмерковим потоком, скотився в ніщоту, перед безмірністю і безнадійністю котрої меркне навіть саме забуття, він був просто застиглим незрячим оком, не мав ані тіла, ні голосу, ані легень і не міг перевести подих, — отак його кинуто у сліпу порожнечу підземного царства. Йому призначалося тіні розвіювати, а він їх творив, на нього покладено клятву велику єднання землі, а він від самого початку був клятвопорушником, о, йому призначалося ще раз каміння з могили зрушити, щоб відродилося те, що властиве людині, щоб творіння живе законом лишалося, щоб у вічному плині часів не переривалася ця одночасність постійна, щоб нинішній день вогню офірного знов і знов пробуджував Бога до одночасности і повертав до клятви його самосотворення; клятва вражає Бога, клятва стримує застигання, клятва роздмухує полум’я, о, саме в цьому і полягало його призначення, а він його так і не сповнив, так і не зважився сповнити; ще доти, як йому, щоб він виконав оту невідому клятву, було дозволено зрушити з місця надмогильні плити, ба навіть лише торкнутися їх, ще доти, як він спромігся піднести руки, вони обважніли, вони оніміли й стали прозорими, вросли у скам’янілість каменя, вросли в нерухомо-невиразний, сухо-прозористий плин каменя, і цей нерухомий плин, сам обернувшись на камінь і на камінь усе обертаючи, з усіх сфер до серцевини накочуючись і до меж отих сфер трепетно знову відкочуючись, живе й неживе у тінь кришталеву вбираючи, — цей плин став суцільним каменем, став офірним каменем всесвіту, вінком не увінчаним, теплом не зігрітим, дивом не враженим, стійким і несхитним, став надгробком світів, що офіри позбавлений і під собою ховає щось незбагненне і сам незбагнений. О, доля поета! Пам’ять кохання всесильна відкрила Орфеєві вхід до глибин Гадеса, але воднораз і перешкодою стала на його останньому сходженні вниз, отож він, заблукавши в підземних її просторах, змушений був завчасу вернутись назад, недоброчесний уже в доброчесності й караючись цим безголов’ям. Ба більше, від самого початку кохання не знаючи, нездатний вперед зазирнути коханням скутою пам'яттю і без пам'яті-поводиря, він не дістався й до перших глибин Вулкана, над залізом володаря, не кажучи вже про облади батьків-законотворців, не кажучи вже про ще глибші облади ніщоти, що породжує світ, породжує спасіння і спогади, тож він так і зоставсь на поверхні, в застиглій її порожнечі. Нездоланність, колись ставши такою, вже не лишає нічого, що треба було б ще долати, і великі життєдайні припливи й відпливи спалахування і згасання, поглинені великим мовчанням позбавленої пізнання й закону безіменности, тепер також змовкли; змовкли припливи й відпливи початку й кінця, припливи й відпливи палкого потрясіння і ніжно-дзюркотливого заспокоєння, змовкло їхнє взаємозачаття, що обертає одне з них на друге, цілісність світу безповоротно втратила своє дихання, свою речовинність, своє дійство й свій плин і, огорнена повсюдним мовчанням, стала оголеним мовчазним зором, всевидющим зором самої видимо-невидимої наготи, оголила свою незрячо-зрячу, остаточну безповоротність. Скам’яніло-застигле око вгорі, скам’яніло-застигле око внизу, о, ось воно вже й настало, давно очікуване, те, що завжди викликало страх, нарешті воно настало, тепер він його бачив, тепер йому довелося зазирнути в невідому непередбачуваність, у непередбачувану невідомість, заради якої він ціле життя рятувався втечею, заради якої робив усе, щоб цьому життю передчасно покласти край, і було то не око ночі, бо ніч розтанула у скам’янінні, й був то не страх і не жах, бо було то щось більше, ніж будь-який страх і будь-який жах, то було око кам’яної порожнечі, розвержене око долі, вже не причетне ні до чого, що діялося, — до плину часів і до згортання часів, до простору й до безпросторовости, до життя і до смерти, до творення і до нетворення, — ні до чого уже не причетне око, в погляді якого нема ні початку, ні кінця, ні одночасности, око, відокремлене від усього сущого й ще сущого,