Читати книгу - "Щоденник Мавки"

Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.

І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…

Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.

Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по-чесному.

– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.

Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».

Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.

– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так-так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?

Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:

– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.

Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати.

– І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів.

Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва.

Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх».

– Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги.

– Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом?

Монах посміхнувся сумно:

– Ти ліпше знаєш, аніж я.

Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним.