Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

— Ніяких латинян узагалі немає. Усе це голе розумування. Ви надто пишаєтеся своїми вадами.

Рінальді підвів голову й засміявся.

— Ну, то й годі, малюк. Я стомився від розумувань. — Він мав стомлений вигляд, ще коли зайшов до кімнати. — Скоро час вечеряти. Я радий, що ви повернулися. Ви мій найліпший друг і бойовий побратим.

— Коли бойові побратими вечеряють? — спитав я.

— Оце ж тепер. Випиймо ще по одній за вашу печінку.

— Ви мов той святий Павло.

— Помиляєтесь. Там вино і шлунок. Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого.

— Будь-чого, що у вас є в тій пляшці,— сказав я. — I задля чого хочете.

— За вашу дівчину, — мовив Рінальді й підніс склянку.

— Гаразд.

— Я не скажу про неї жодної гидоти.

— Не силуйте себе.

Він вихилив коньяк.

— Я чистий душею, — сказав він. — Такий же, як і ви, малюк. I теж заведу собі англійку. Власне, то я перший познайомився з вашою дівчиною, але для мене вона трохи зависока… «А високу візьми за сестру», — промовив він.

— Яка незаймано-чиста душа, — сказав я.

— А що, ні? Недарма ж мене звуть Rinaldo Purissimo.

— Rinaldo Sporchissimo[25].

— А тепер, малюк, ходім вечеряти, поки ще я чистий душею.

Я умився, зачесався, і ми зійшли вниз. Рінальді був трохи п'яний. У їдальні виявилося, що не все ще готове до вечері.

— Піду принесу нашу пляшку, — сказав Рінальді й подався сходами нагору. Я сів за стіл, а він повернувся з пляшкою і налив мені й собі по півсклянки коньяку.

— Забагато, — мовив я і, піднявши склянку, подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі.

— На порожній шлунок можна. Чудова річ. Геть випікає шлунок. Нема нічого гіршого для вас.

— Хай так.

— Повсякденне самознищення, — провадив Рінальді.— Руйнує шлунок і спричиняє тремтіння рук. Саме те, що треба хірургові.

— То ви радите?

— Від щирого серця. Нічого іншого не вживаю. Хиляйте, малюк, і готуйтеся хворіти.

Я випив. З коридора почувся голос ординарця:

— Суп! Суп готовий!

До їдальні зайшов майор, кивнув нам і сів. За столом він ніби ще поменшав.

— Оце і всі, що є? — запитав він. Ординарець поставив на стіл супницю, і майор налив собі повну тарілку.

— Оце всі,— сказав Рінальді.— Може, тільки ще священик надійде. Якби він знав, що тут Федеріко, то неодмінно прийшов би.

— А де він?

— У триста сьомому, — відказав майор. Він зосередився над супом. Тоді втер губи, ретельно обтер закручені догори сиві вуса. — Мабуть, прийде. Я дзвонив туди, то просив переказати йому, що ви повернулися.

— Мені бракує колишнього гомону в їдальні,— сказав я.

— Еге ж, тепер тут тихо, — мовив майор.

— Зараз я гомонітиму, — сказав Рінальді.

— Випийте вина, Енріко, — звернувся до мене майор. Він налив мені в склянку. Подали спагетті, і ми всі взялись до їжі.

Ми вже доїдали спагетті, коли прийшов священик. Він був такий самий, як і раніш, — маленький, смуглявий і зграбний. Я встав, і ми потиснули один одному руки. Він поклав руку мені на плече.

— Я прийшов, тільки-но дізнався, — сказав він.

— Сідайте, — мовив майор. — Ви спізнились.

— Добрий вечір, священику, — привітався Рінальді, назвавши його по-англійському. Таке звертання пішло від капітана, що завжди збиткувався із священика, — той капітан трохи знав англійську мову.

— Добрий вечір, Рінальдо, — відповів священик. Ординарець приніс йому супу, але він сказав, що почне із спагетті.

— Як ви себе почуваєте? — спитав він мене.

— Дуже добре, — відказав я. — А ви як тут?

— Випийте вина, священику, — втрутився Рінальді.— Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого. Так сказав святий Павло, знаєте?

— Знаю, — чемно відказав священик. Рінальді налив йому вина.

— Отой ще святий Павло, — сказав Рінальді.— Через нього все й пішло шкереберть.

Священик поглянув на мене й усміхнувся. Як видно, його анітрохи не зачіпало те збиткування.

— Той святий Павло, — правив своєї Рінальді,— сам був гультяй і бахуряка, а як розтрусив порох, почав казати, що все воно гріх. Сам став ні на що не здатен, то взявся наставляти нас, у кого ще досить пороху. Хіба не правда, Федеріко?

Майор посміхнувся. Ми вже їли печеню.

— Я ніколи не суджу святих, як смеркне, — відповів я. Священик звів очі від тарілки й усміхнувся до мене.

— Бачите, він уже перекинувся на бік священика, — сказав Рінальді.— Де ви, колишні дотепники? Де Кавальканті? Де Брунді? Де Чезаре? Невже оце мені самому брати на сміх нашого священика, і ніхто мене не підтримає?

— Він добрий священик, — сказав майор.

— Він добрий священик, — проказав за ним Рінальді, — але ж він священик. Я хочу, щоб у їдальні все було, як колись. Я хочу потішити Федеріко. Ідіть ви к бісу, священику!

Я помітив, що майор дивиться на Рінальді й бачить, який він п'яний. Його худе обличчя було бліде, як крейда. А чорна чуприна видавалася ще чорнішою над білим чолом.

— Усе добре, Рінальдо, — сказав священик. — Усе добре.

— Ідіть ви к бісу, — буркнув Рінальді.— I взагалі все к бісу, хай воно буде прокляте. — Він відкинувся на стільці.

— Він дуже багато працював і стомився, — мовив до мене майор. Він доїв печеню й шматочком хліба підібрав з тарілки підливу.

— А мені начхати, — сказав Рінальді, дивлячись на стіл. — К бісу все, і хай воно буде прокляте. — Він зухвало подивився на всіх за столом; очі його були каламутні, обличчя бліде.

— Гаразд, — сказав я. — К бісу все, і хай воно буде прокляте.

— Ні, ні, — заперечив Рінальді,— Так не можна. Так не можна. Кажу ж вам, не можна так. Ти висотаний, геть порожній, і нічого більш немає. Нічого більш немає, ви чуєте? Анічогісінько, хай йому чорт. Я знаю, як воно є, коли не працюю.

Священик похитав головою. Ординарець забрав зі столу таріль від печені.

— Чому ви їсте м'ясо? — обернувся Рінальді до священика. — Хіба не знаєте, що сьогодні п'ятниця?

— Сьогодні четвер, — відказав священик.

— Брехня. Сьогодні п'ятниця. А ви їсте тіло господнє. Це ж боже м'ясо. Я знаю. Австріяцьке падло. Ось що ви їсте.

— Та ще й біле, офіцерське, — докинув я до старого жарту.

Рінальді засміявся й налив собі ще склянку вина.

— Не зважайте на мої балачки, — мовив він, — Просто я трохи навіжений.

— Вам треба б у відпустку, — сказав священик. Майор невдоволено похитав головою. Рінальді подивився на священика.

— Ви гадаєте, мені треба у відпустку?

Майор знову похитав головою. Рінальді дивився на священика.

— Та як хочете, — відказав священик. — Не хочете, то й не треба.

— Ідіть ви к бісу, — сказав Рінальді.— Вони тут силкуються здихатись мене. Щовечора силкуються здихатись. А я відбиваюся.