Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

— Чи на сальварсан, — спокійно докинув майор.

— Це також ртутний препарат, — пояснив Рінальді. Він говорив тепер дуже урочисто. — Та я знаю дещо куди ліпше. Любий ви мій священику, — мовив він. — У вас ніколи не буде отого. А в малюка буде. Це ж нещасливий випадок на виробництві. Просто нещасливий випадок на виробництві, от і все.

Ординарець подав солодке і каву. На десерт було щось ніби хлібний пудинг з густою підливою. Лампа на столі чаділа, і скло бралося чорною кіптявою.

— Принесіть дві свічки й заберіть лампу, — звелів майор.

Ординарець поставив на стіл дві засвічені свічки на блюдечках і, загасивши лампу, поніс її геть. Рінальді сидів тихо. Він начебто зовсім заспокоївся. Ми ще трохи поговорили і, допивши каву, вийшли у вестибюль.

— Ви, певно, хочете побалакати із священиком, — сказав Рінальді.— А мені треба в місто. На добраніч, священику.

— На добраніч, Рінальдо, — відказав священик.

— Ми ще побачимось, Фреді,— мовив Рінальді до мене.

— Еге ж, — сказав я. — Не приходьте надто пізно.

Він жартівливо скривив обличчя і вийшов за двері. Майор ще стояв з нами.

— Він дуже багато працював і перевтомився, — сказав він. — До того ж він вважає, що в нього сифіліс. Я не вірю, але все може бути. Він сам себе лікує. Ну, на добраніч. Ви поїдете вдосвіта, Енріко?

— Так.

— Тоді до побачення, — сказав він. — Щасливої дороги. Педуцці збудить вас і поїде разом з вами.

— До побачення, синьйоре майор.

— До побачення. Кажуть, австрійці готуються до наступу, але я не вірю. Не хочу вірити. Та нехай хоч як, а це буде не тут. Джіно вам усе розкаже. Телефонний зв'язок тепер безперебійний.

— Я дзвонитиму вам щодня.

— Дуже вас прошу. На добраніч. Не давайте Рінальді пити стільки коньяку.

— Спробую.

— На добраніч, священику.

— На добраніч, синьйоре майор.

Він пішов до свого кабінету.

Розділ XXVI

Я підійшов до дверей і виглянув надвір. Дощу вже не було, але стояв густий туман.

— Піднімемось до мене нагору? — запитав я священика.

— Хіба що на кілька хвилин.

— Ходім.

Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє — ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно.

— Ну, — сказав священик, — то як ви насправді себе почуваєте?

— Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився.

— Я теж стомився, хоча й не було чого.

— Що чути на фронті?

— По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається.

— З чого?

— Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так.

— А я й сам щось таке відчуваю, — сказав я.

— Літо було жахливе, — провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє.— Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли.

— Що ж буде? — Я водив рукою по ковдрі.

— Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може.

— То що ж буде?

— Складуть зброю.

— Хто?

— I ті, і ті.

— Дай боже, — сказав я.

— Ви не вірите в це?

— Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас.

— Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі.

— Хто здобув перевагу цього літа?

— Ніхто.

— Австрійці здобули, — сказав я. — Вони не віддали Сан-Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї.

— Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття.

— Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні.

— Ви руйнуєте всі мої сподівання.

— Я просто кажу те, що думаю.

— То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? I нічого не станеться?

— Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами.

— Австрійці й так християни, за винятком босняків.

— Я не про віровизнання. Я про саму віру.

Він промовчав.

— Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду.

— Він лишився б такий самий.

— Не думаю, — сказав я.

— Ви руйнуєте всі мої сподівання, — повторив священик. — Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько.

— Може, щось і станеться, — сказав я. — Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще.

— Багато солдатів завжди почували те саме. I зовсім не через те, що їх побито.

— Їх побито, щойно почалася війна. Тоді, коли їх забрали від їхніх господ і запроторили на фронт. Тим-то селянин і мудрий, що зазнав поразки на самому початку. Дайте йому владу, то побачите, який він мудрий.

Священик не сказав нічого. Він думав.

— Я й сам тепер пригнічений, — сказав я. — Через те просто не думаю про всі ці речі. Не думаю, а проте, коли починаю говорити, вони спадають на думку самі собою.

— А я на щось сподівався.

— На поразку?

— Ні. На щось інше.

— Нічого іншого немає. За винятком перемоги. Та це може бути тільки на гірше.

— Я довго сподівався на перемогу.

— Я теж.

— А тепер не знаю.

— Щось буде: чи те, чи те.

— Я вже не вірю в перемогу.

— I я ні. Але не вірю і в поразку. Хоч це, може, буде й на краще.

— У що ж ви вірите?

— У сон, — сказав я.

Він підвівся.

— Пробачте, що я так засидівся. Але я дуже люблю розмовляти з вами.

— Я дуже радий, що ми знов поговорили. А про сон я сказав просто так, не мавши нічого на думці.

Ми встали й у темряві потиснули один одному руки.

— Я тепер ночую у триста сьомому, — сказав він.

— Завтра вранці я виїжджаю на пост.

— Побачимось, коли приїдете.

— Десь прогуляємось і поговоримо. — Я провів його до дверей.

— Не спускайтеся, — мовив він. — Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре. — Він