Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1944 року Барбари Беккер, унтершарфюрера СС (IV відділ PCXА): «Істинна арійка. Характер — нордичний, стійкий. Бездоганно виконує службовий обов'язок. З товаришами по роботі поводиться спокійно й приязно. Спортсменка. Нещадна до ворогів рейху. Неодружена. У зв'язках, які порочили б її, не помічена…»)

Кет ходила по кімнаті, заколисуючи сина. Коли Штірліц був у під'їзді, як він і казав, її перевели на конспіративну квартиру гестапо, де обладнали невелику, але потужну радіостанцію. Кет дивилася на обличчя свого сонного хлопчика й думала: «Всього в житті треба вчитися: і як готувати яєчню, і де шукати книжку в каталозі, в математики треба вчитися тим більше. А от материнства вчитися не треба…»

— Ми закликаємо людей не цуратися природи, — сказала якось охоронниця, фрейлейн Барбара. Вона була ще зовсім молода й полюбляла побалакати перед вечерею. Солдат СС Гельмут, який жив у сусідній кімнаті, сервірував стіл на трьох, щоб відсвяткувати двадцятиріччя вихованки гітлерюгенду. За цією врочистою вечерею, з картоплею й гуляшем, Барбара сказала, що після того, як Німеччина виграє війну, жінки нарешті зможуть робити своє діло — підуть з армії і з виробництва і почнуть створювати великі німецькі сім'ї.

— Народжувати й годувати — ось завдання жінки, — говорила Барбара, — все інше — химера. Люди мусять стати здоровими й сильними. Немає нічого чистішого за тваринні інстинкти. Я не боюся говорити про це відверто.

— Тобто як? — похмуро спитав Гельмут, якого щойно відрядили з фронту після страшенної контузії. — Сьогодні ти зі мною, завтра з другим, а післязавтра з третім?

— Це гидота, — відповіла Барбара, бридливо поморщившись. — Сім'я — свята й непохитна, але хіба в ліжку з своїм чоловіком, з главою дому, я не можу також утішатися силою любові, так немов він був би і другим, і третім, і четвертим? Треба звільнитися від соромливості — це теж химера… Ви, мабуть, не згодні зі мною? — спитала вона, обернувшись до Кет.

— Не згодна.

— Бажання справити найкраще враження — теж жіноча хитрість, стародавня як світ. Чи не здається вам, що наш добрий Гельмут віддасть перевагу вам, а не мені? — засміялась Барбара. — Він боїться слов'ян, і до того ж я — молодша…

— Я ненавиджу жінок, — глухо сказав Гельмут. — «Породження пекла» — це про вас.

— Чому? — спитала Барбара й пустотливо підморгнула Кет. — За що ви нас ненавидите?

— За те саме, що ви тут проповідували. Жінка гірша за злочинця. Той хоч не обманює: злочинця зразу видно, що він злочинець. А тут спершу таку патоку розіллють, що аж очі злипаються, а потім візьмуть у кулак і крутять, як хочуть, та ще й сплять з твоїм найближчим другом.

— Вам ваша жінка наставила роги! — Барбара навіть заляскала в долоні.

Кет подумала, що в неї дуже красиві руки: м'які, ніжні, з дитячими ямочками й акуратно відполірованими рожевими нігтями.

Есесівець важко подивився на Барбару й нічого їй не відповів: він підлягав їй, він був рядовим солдатом, а вона унтершарфюрером.

— Пробачте, — сказала Кет, підводячись з-за столу, — я можу піти до себе?

— А що сталося? — спитала Барбара. — Сьогодні не бомблять. Працювати ви ще не почали, можна й посидіти трохи довше, ніж завжди.

— Я боюся, що прокинеться маленький. Може, ви дозволите мені спати з ним? — спитала Кет. — Мені жаль пана, — вона кивнула на Гельмута, — він, напевне, не висипляється з маленьким.

— Він тихий, — сказав Гельмут, — спокійний хлопець. І зовсім не плаче.

— Це заборонено, — сказала Барбара. — Ви мусите жити в різних приміщеннях з дитиною.

— Я не втечу, — спробувала посміхнутися Кет. — Обіцяю вам.

— Звідси не можна втекти, — відповіла Барбара. — Нас двоє, та й запори надійні. Ні, я дуже шкодую, але в мене є наказ командування. Спробуйте поговорити з вашим шефом…

— А хто мій шеф?

— Штандартенфюрер Штірліц. Він може порушити вказівки начальства в тому разі, якщо ви успішно працюватимете. У одних стимул — гроші, в інших — чоловіки, у вас же найвірніший стимул до хорошої роботи — ваше дитя. Хіба не так?

— Так, — відповіла Кет. — Це правда.

— Між іншим, ви й досі не дали імені дитині, — сказала Барбара, відрізаючи від картоплини маленький шматочок. Кет помітила, що дівчина їсть, наче на дипломатичному прийомі, — її рухи, сповнені витонченості, і картопля, поточена черв'яками, здавалася якимось дивовижним екзотичним фруктом.

— Я назву його Володимиром…

— На честь кого? Ваш батько був Володимиром? Чи його батько? Як, до речі, його звали?

— Кого?

— Вашого чоловіка.

— Ервін.

— Я знаю, що Ервін. Ні, я питаю про його справжнє ім'я, російське…

— Я знала його як Ервіна.

— Він навіть не назвав вам свого імені?

— По-моєму, — посміхнулася Кет, — ваші розвідники так само, як і всі розвідники світу, знають один одного за псевдонімами. Про те, що я Катя, а не Кет, знав мій шеф у Москві і, напевне, знали ті люди, які були зв'язані з Ервіном, його тутешні керівники.

— Володимиром, мені здається, звали Леніна, — помовчавши, сказала Барбара. — І дякуйте богові, що вами займається Штірліц: він у нас славиться лібералізмом і логікою…

«Рейхсфюреру СС Генріху

Гіммлеру.

Цілком секретно.

Передати тільки особисто.

В одному примірнику.

Рейхсфюрер!

Учора вночі я приступив до практичного здійснення операції «Істина». Перед цим я попередньо ознайомився з ландшафтом, дорогами, з рельєфом місцевості. Я вважав, що необачно наводити докладніші довідки про шоферів, які перевозитимуть архів рейхслейтера Бормана, чи про передбачений маршрут. Це може викликати певну настороженість охорони.

Я задумав провести акцію по можливості безшумно, однак події вчорашньої ночі не дали змоги мені здійснити «безшумний» варіант. Після того як мої люди, одягнуті в цивільне, розвернули посеред шосе вантажну машину, колона, яка перевозила архів рейхслейтера, не зупиняючись відкрила стрілянину по вантажній машині і по трьох моїх людях. Не питаючи, що це за люди, не перевіряючи документів, перша машина охорони партійного архіву наскочила на нашу вантажну машину і перекинула її в кювет. Дорога звільнилася. П'ять чоловік з першої машини прикриття перескочили в другий автомобіль, і колона рушила далі. Я зрозумів, що в кожній вантажній машині щонайменше п'ять чи шість чоловік, озброєних автоматами, Це, як стало ясно пізніше, не солдати і не офіцери. Це функціонери з канцелярії НСДАП, мобілізовані в ніч перед евакуацією архіву. Їм було дано особистий наказ Бормана: стріляти в кожного, незалежно від звання, хто наблизиться до машин більше ніж на двадцять метрів.

Я зрозумів, що слід змінити