Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

тактику, і дав наказ роздробити колону. Частині своїх людей я наказав їхати паралельною дорогою туди, де пересікається шосе із залізницею: чергового там ізолювали, його місце зайняла моя довірена людина, яка повинна була перегородити дорогу, опустивши шлагбаум. Я з рештою людей, розбивши колону надвоє (для цього довелося підпалити фаустпатронами вантажну машину, що йшла тринадцятою від головної машини), залишився на місці. На жаль, нам довелося застосувати зброю: кожна машина відстрілювалася до останнього патрона, незважаючи на те, що ми запропонували вступити в переговори. Перші дванадцять вантажних машин підійшли до переїзду водночас з нашими машинами, але там уже стояло десять танків з резерву 24-го корпусу, які взяли на себе охорону вантажних машин рейхслейтера. Наші люди були змушені відступити. Ті вантажні машини, які ми відбили, було спалено, а всі мішки й цинкові ящики, захоплені нами, перевантажено в бронетранспортери й відвезено на аеродром. Шоферів, які вели бронетранспортери на аеродром, знищила наша ударна група,

Хайль Гітлер!

Ваш Скорценні»

На конспіративну квартиру прийшов Рольф з двома помічниками. Він був напідпитку і тому раз по раз пересипав свою мову французькими словами. Мюллер сказав йому, що Кальтенбруннер дав згоду, щоб саме Рольф працював з росіянкою, поки відсутній Штірліц.

— Шелленберг послав Штірліца на завдання. Рольф у цей час працюватиме на контрасті: після злого слідчого заарештовані особливо пориваються до доброго. Штірліц — добрий, га? — І Кальтенбруннер, засміявшись, запропонував Мюллеру сигарету.

Мюллер закурив і якусь мить роздумував. Мюллера влаштовувало, що розмова Бормана з кимось із працівників РСХА була відома Гіммлеру і пройшла мимо Кальтенбруннера: «вилка» створювала для нього можливість маневрувати між двома силами. Тому він, звісно, не відкривав Гіммлеру суті підозрінь Кальтенбруннера з приводу Штірліца; Кальтенбруннер також нічого не знав про таємну розмову з Борманом, яку Гіммлер оцінив як зраду й донос.

— Ви хочете, щоб я подивився, як Штірліц працюватиме з радисткою? — спитав Мюллер.

— Навіщо? — здивувався Кальтенбруннер. — Навіщо вам дивитися? По-моєму, він досить спритна людина саме в питаннях радіогри.

«Невже він забув свої слова? — здивувався Мюллер. — А може, він щось готує під мене? Чи варто нагадувати йому? Може, це робити недоцільно? Проклята контора, в якій треба хитрувати! Замість того щоб обманювати чужих, доводиться дурманити свого! Хай йому грець!»

— Рольфу дати самостійну «партитуру» в роботі з російською «піаністкою»?

Радистів завжди називали «піаністами», а керівника групи розвідки — «диригентом». Останнім часом у метушні, коли Берлін наводнили біженці, коли доводилося розміщувати евакуйованих працівників, які прибули з архівами із Східньої Пруссії, Аахена, Парижа й Бухареста, про ці терміни якось забули, і заарештованого вгента частіше стали визначати не за його фахом, а за національною ознакою.

Тому Кальтенбруннер сумно повторив:

— З «піаністкою»… Ні, нехай Рольф контактує з Штірліцом. Мета має бути одна, а засоби досягнення її можуть бути різні…

— Теж правильно.

— Які успіхи в дешифрувальників?

— Там дуже хитромудрий шифр.

— Потрусіть росіянку. Я не вірю, що вона не знає шифру резидента.

— Штірліц веде з нею роботу своїми методами.

— Штірліца ж нема, хай поки що потрусить її Рольф.

— Своїм способом?

Кальтенбруннер хотів щось відповісти, але на столі задзвонив телефон з бункера фюрера: Гітлер запрошував Кальтенбруннера на нараду.

Кальтенбруннер звичайно ж не забув розмови про Штірліца. Але, позавчора ввечері вони довго розмовляли з Борманом про фінансові операції за кордоном, і між іншим Борман сказав:

— Нехай ваші люди з свого боку забезпечать цілковиту секретність цієї акції. Залучіть найбільш надійних людей, яким ми віримо: Мюллера, Штірліца…

Кальтенбруннер знав умови гри: якщо Борман не питав про людину, а сам називав її, значить, ця людина була в полі його зору, значить, це «потрібна» людина.

При першому огляді захоплених архівів Бормана не знайшли жодного документа, який би проливав світло на шлях, по якому партія переказувала свої гроші в іноземні банки. Мабуть, ці папери або вже евакуювали, а може, Борман зберігав у своїй феноменальній пам'яті банківські шифри й прізвища своїх фінансових агентів, які могли йому знадобитися в перший день миру, або, нарешті, — і це було дуже прикро, — документи лишилися в перших машинах, котрим пощастило прорватись крізь кордон Скорценні й з'єднатися з танками армії.

Але в тих архівах, що їх захопили люди Скорценні, були документи надзвичайно цікаві. Зокрема, там був лист Штірліца до Бормана — хоч і не підписаний, однак свідчив про те, що в кадрах СД готується зрада.

Гіммлер показав цей папір Шелленбергу й попросив його провести розслідування. Шелленберг обіцяв виконати доручення рейхсфюрера, добре розуміючи, що це доручення виконати неможливо. І все-таки наявність цього документа наштовхнула його на думку, що в архіві Бормана є серйозніші матеріали, які дадуть змогу ще раз перевірити своїх співробітників, з'ясувавши, чи не працювали вони водночас на Бормана, а якщо й працювали — то з якого часу, над якими питаннями, проти кого конкретно. Шелленберг не боявся дізнатися, що його співробітники працювали на двох хазяїв. Йому було важливо встановити, що знав Борман про його святая святих — про його пошуки миру.

Кількох співробітників Шелленберга посадили за цю роботу. Майже щогодини він запитував про новини. Йому лише відповідали: «Поки що нічого цікавого».

Чи все готово в Берні?

— Як себе почуває ваш шеф? — спитав високий. — Здоровий?

— Так, — усміхнувся Плейшнер. — Усе гаразд.

— Хочете кави?

— Спасибі. З радістю.

Гестапівець пішов на кухню і звідтіля запитав:

— У вас надійний дах?

— А я живу на другому поверсі, — не зрозумівши жаргону, відповів Плейшнер.

Гестапівець усміхнувся, вимикаючи кав'ярний млинок. Він був правий: до нього прийшов дилетант, добровільний помічник — «дах» на сленгу розвідників усього світу означає «прикриття».

«Тільки не треба поспішати, — сказав він сам собі, — старий у мене в кишені. Він усе викладе, тільки треба бути з ним обережнішим…»

— Такої в Німеччині немає, — сказав він, підсовуючи до Плейшнера чашку з кавою. — Ці негідники напувають народ бурдою, а тут продають справжню бразільську.

— Забутий смак, — сьорбнувши ковточок, погодився Плейшнер. — Я не пив такої кави років з десять.

— Греки навчили мене запивати міцну каву водою. Хочете покуштувати?

Плейшнера зараз усе веселило, він ходив легко, і думав легко, і дихав легко. Він засміявся:

— Я ніколи не пив кави з водою.

— Це забавно: контраст температури й смаку створюють особливе відчуття.

— Так, — сказав Плейшнер, ковтнувши води, — дуже цікаво.

— Що він просив мені передати на словах?

— Нічого. Тільки цю ампулу.

— Дивно.

— Чому?

— Я думав, він скаже мені, коли його чекати.

— Він про це нічого не казав.

— Я ж забув спитати: чи є у