Читати книгу - "Метаморфози, або Золотий осел"

3. Довго ламав собі голову Тразілл, що йому далі робити, бо ж не міг знайти нагоди, щоб порозмовляти з Харитою віч-на-віч, а розрахунки на таємні любощі через чуйну сторожу не виправдали себе. Він розумів, що міцні узи свіжого і сильного почуття молодих важко розірвати, та й недосвідченість молодої дружини, навіть якби вона й захотіла піти на те, чого і в думці ніколи не мала, стояла на перешкоді порушенню вірності чоловікові. Проте Тразілл із згубною впертістю прагнув до нездійсненного, немовби це було можливе. Адже все, що нам звичайно здається важкою справою, для любові, яка посилюється з кожним днем, здавалось легкою. Отож послухайте, будь ласка, уважно, до чого довів вихор шаленої пристрасті.

4. Одного разу Тлеполем разом із Тразіллом вибрались на полювання з наміром вислідити дичину (якщо можна щось дике вбачати в сарнах), бо Харита не дозволяла чоловікові ганятись за звірами, що мали гострі ікла чи могутні роги. Вийшло так, що біля одного урочища, оповитого густим сплетінням гілок, зникли сарни з-перед очей мисливців. Тоді випущено було зграю мисливських собак, видресируваних для облав, щоб виполошити звірів з їхнього лігва. Собаки, котрі мали добру виучку, вмить розділились і оточили всі виходи. Спочатку вони неслися з глухим гарчанням, потім на даний знак заповнили всю околицю верескливим, безладним гавкотом. Але не виплошили вони ні сарни, ні боязливої козулі, ні найлагіднішої із усіх тварин — лані: вискочив велетенський, небаченого розміру вепр. Під товстою шкурою набухли м'язи, на шкурі космате волосся стало дибом, на спині настовбурчилась колюча щетина. Скреготів він зубами, покритими піною, з грізних очей вивергав полум'я, з роззявленої пащі виходив жахливий рик, весь був, мов блискавка, у дикому своєму пориві. Насамперед кількома ударами розправився він з надто сміливими собаками, що переслідували його, потім порвав наші слабенькі сіті і погнав у тому напрямку, куди метнувся з самого початку.

5. Всі ми, оціпенілі від жаху, бо не звикли до небезпечних полювань, і до того ж були неозброєні і нічим не захищені, нишком ховаємось за кущами й деревами. А Тразілл, упіймавши тут нагоду для зради, звернувся до Тлеполема з такими підступними словами:

— Як же це так? Невже ми, очманілі від страху та охоплені пустим переляком, як якась нікчемна челядь або полохливі жінки, випустимо. з рук чудову здобич? Чому б нам не скочити на коней і не кинутися чимдуж навздогін за вепром? Ану, бери-но рогатину, а я візьму списа! Не гаючи ані хвилини, вони посідали верхи і щодуху пустилися наздоганяти звіра. А в того пробудилася вроджена сила, він раптом повернувся і, палаючи несамовитою дикістю і скрегочучи іклами, на мить завагався, на кого спершу кинутися. Перший Тлеполем метнув свою рогатину і поцілив вепра у спину, а Тразілл пощадив звіра, зате списом простромив підколінки задніх ніг у коня, на якому сидів Тлеполем. Жеребець звалився в калюжу власної крові і впав навзнаки, мимоволі скинувши при цьому вершника на землю. В цю мить оскаженілий вепр кидається на лежачого, спочатку розшматовує йому одяг, а коли той намагався піднятись, іклами наносить йому тяжкі рани. А «добрий» друг не тільки не посоромився злочину, який розпочав, а й пішов далі, хоч і бачив, що така смертельна небезпека повинна б втамувати його кровожерливість. Бо коли Тлеполем у відчаї пробував був захистити свої покалічені ноги й розпачливо благав у Тразілла допомоги, той списом пробив йому праве стегно, вірячи в безкарність, бо вважав, що рани від списа будуть цілком схожі на рани від іклів звіра. Потім легко добив пораненого вепра.

6. Коли отак марно загинув юнак, ми, сумна челядь, збігаємось, покинувши хвої схованки. А цей злочинець, хоч у душі й радів, що здійснилося його потаємне бажання і він позбувся ворога, на обличчі ж не виказував радості, а, хмурячись, удавав біль. Він міцно обіймає бездиханне тіло того, кого сам умертвив, уміло виконує всі рухи людини, пройнятої тяжким горем. Лише сльози не підкорялись йому і не хотіли бігти з очей. Лицемірно вдаючи відчай поруч з нами, які були у справжньому розпачі, він вину с, воїх рук звалив на звіра.

Ще не встиг скоїтися злочин, як звістка про нього розповсюджується, у першу чергу котиться в дім Тлеполема й досягає слуху нещасної молодої дружини. Як тільки вона почула цю звістку (жахливішої їй не довелося вже ніколи почути), непритомна від болю, не тямлячи себе, немов навіжена, нестямно біжить по велелюдних вулицях міста, по сільських полях і несамовитим голосом оплакує смерть чоловіка. Збігається юрба засмучених громадян, приєднуються зустрічні, розділяючи горе; місто обезлюдніло, бо кожен хоче бути присутнім при сумному видовиську. Ось і тіло загиблого! Харита підскакує до нього, припадає без чуттів до тіла Тлеполема і мало не віддає покійному чоловікові душі, яку давно йому присвятила. Ледве відірвали її рідні від чоловіка, і проти волі вона залишилась серед живих. Похоронний похід при участі всього народу провів небіжчика на кладовище.

7. А Тразілл надмірно голосив і бив себе в груди. Навіть сльози, які в перші хвилини скорботи не з'явилися, тепер від припливу радості, зрозуміла річ, струменем полилися з очей. Навіть саму богиню Правди[204] міг цей лицемір обманути чулими вдовами прив'язаності до померлого. Жалібним голосом кликав він Тлеполема, називаючи його своїм другом, ровесником, товаришем, навіть братом. Час від часу хапав він за руки Хариту, намагаючись не допустити, щоб вона била себе в груди, заспокоював її скорботу, утримував від голосіння, ніжними словами притуплював гостроту болю, наводив безліч прикладів різного людського горя для втишення її болю, вдавався до всіляких засобів удаваного співчуття, старався доторкнутись до вдови і такими хитруватими втіхами наситити свій нікчемний любовний потяг. Як тільки закінчились похоронні обряди, молода вдова відразу ж почала подумувати про те, як би услід за чоловіком піти їй на той світ, і, обміркувавши всі можливі способи, уподобала собі найповільніший і спокійний, що не вимагав жодних смертоносних знарядь, а схожий був на лагідне засинання, — голодну смерть. Бо вона, відмовившись від їжі й турбот про свою особу, попрощалася з денним