Читати книгу - "Грот афаліни"

— Вони тільки он на той поміст вискакують, під пишкою. Це входить до програми вистави. Накаже Судзір, покаже рукою — вискакують, лягають, як дрова.

— А вони не кусаються? Стільки зубів гострих, і всі однакові, жувальних немає.

— Не кусаються, можеш поторкати за рострум, погладити.

— У них дзьоби теж шкірою обтягнуті, не голі. А тіло яке гладеньке, наче шліфоване! І холодне, а не тепле! А Радж казав — теплокровні тварини.

— Теплі. Але спробуй доберися до тепла, на них жиру, як на свині.

— Ой, і маленькі є! Он, он, сміється нам! Як дитя крізь сон сміється. А з очей вода дзюрчить… Може, він отак плаче?

— Ніхто не знає, коли вони сміються, коли плачуть. А отого малого Бобі звати. Було ще маля, Джейн, загинуло. Відійдемо, а то ще помітить Судзір, біди не обберешся. Не любить він, коли хтось сторонній забавляється з дельфінами. Тут він ще сьогодні… Он, чуєш? Гомін у «резиденції».

Обходили повз трибуни басейн, а Янг розглядав будинок на тому березі. Дивний будинок. Є тільки торцева стіна, а бокових майже немає, круті схили покрівлі під рожевим шифером починаються зовсім низько від землі. На схилах покрівлі на другому поверсі стирчать, як собачі будки, вікна.

— Он там Радж живе, збоку, де середні двері, — показав Малу. — Там така комора-склад, у коморі він і живе. — Помовчав і додав: — Судзір чомусь довго сьогодні тут…

І тільки встиг він це промовити, як розчинилися двері під вишкою. До нижнього помосту, на який вискакують дельфіни, вийшов європеєць у синюватому кашкеті з довгим козирком, слідом — Судзір. Він був на голову нижчий від білого, смуглястий і кощавий.

Щось здригнулося в грудях Янга. У високій огрядній людині він упізнав Піта. Того самого Піта, що лазив з напарником на озері Гірського острова, шукав золото.

— Ти чого зіщулився? Судзір не бачив, як ти гладив дельфінів, не бійся.

— Я… так… А куди до міста пішов Радж?

Малу не встиг нічого сказати, бо в цей час його голосно окликнув Судзір:

— Гей, ти! Випусти містера Уілсона.

Малу не сподобалося це «гей, ти!», неначе в нього не було ім'я. Зітхнув.

— Янг, ти ото… Можеш почекати Раджа тут, а якщо ні, то ходімо зі мною. Чаєм почастую… Ти пив коли-небудь справжній чай? — говорив це і чекав, поки містер Піт Уілсон передибає своїми довгими ходулями місточок.

— Радж не казав, куди піде? — знову запитав Янг, а на пропозицію сторожа нічого не відповів.

— Десь у ресторані або в барі твій Радж. До нього земляк заходив. Із земляком пішли.

— А хто… земляк? Не називали його?

— Чому ж ні… Знайомив мене: Пуол, чи як його…

— Пуо-о-ол?! Сюди вже добрався? — Янга ніби чимось по голові торохнули.

Він кинувся через кущі до паркану. Поліз на нього спритно, як мавпа. Мить — і був уже на тому боці.

Щось кричав навздогін Малу, але Янгові було не до нього.

Пуол. Мерзотник і гад, він же не просто так перебрався сюди. Щось уже надумав. Янг нутром відчув, що над братом нависла небезпека. Яка? Та хоч би яка, а Раджа треба попередити. Тільки куди спочатку кинутись?

Розділ другий

1

Не кожний той рибак, що у мокрих штанах. Пуол переконувався в цьому чим далі, тим більше. Який він дурний, який наївний! Хотів з теніскою заявитись у дельфінарій, до Раджа, показати йому, ненароком спитати — чи не знає чия? Він же всіх співробітників там знає. Радж Сінх… Радж Сінх… «Р. С.», «R. S.». Могла і йому теніска належати. Не раз бачив на ньому таку — з емблемою дельфінарію… «Проклята, проклята, проклята…» — аж зубами скреготав. Теніска вже так пекла в-живіт, що не міг витримати.

Тільки-но поліцейські висадили його в порту Рая і навіть помахали глузливо на прощання, попрямував до переповненої сміттям бочки з-під бензину, від якої тхнуло смородом. Налякав безліч котів, поглянув на всі боки і сунув теніску під сміття.

«Не можна Раджу показувати. Одразу підозра буде, насторожиться: «Звідки вона в тебе? Хто передав? Я ж не можу сказати, що «Біла змія» дала. А що сам знайшов — не повірить…»

«У дельфінарії не один Радж працює. Ініціали можуть збігтися повністю. Скажімо, якийсь Сулейман Радха або Раджа-крішна. Чи ще якось… Пристукнеш абикого, а завдання так і залишиться невиконаним. Тоді пощади від Чжана не жди…»

«Аби якось почати розмову на цю тему… про теніску. Випитати, чи не загубив хтось… І за яких обставин це сталося…»

«Запрошу Раджа у якийсь ресторан, напою. У п'яного можна що хочеш випитати. Ну, а коли з'ясується, що то його теніска? Як підняти руку… вбити? Разом росли, ходили разом… Та й зброї у мене ніякої немає, навіть ножа складаного відібрали. Якби десь іти через якийсь пустир, темної ночі… І каменем — трах! Але ж не такий Радж простачок, щоб завести його будь-куди… Напоїти, напоїти під зав'язку! З п'яним легше справитися. Його і втопити можна. Скажу, ходімо купатися, остудитись треба після ресторану. І… Хто доведе потім, допомогли втопитися чи сам утопився. А можна і сварку затіяти, напившись, причепитися до чогось, розсердити його. І… пляшкою по кумполу! П'яна бійка, з ким не буває. Якщо й схопить поліція — виручать… свого. Той офіцер виручить… Скажу: подзвоніть по телефону 11–00–22, а то будете мати неприємності… А як прізвище офіцера? От бовдур, навіть прізвище не спитав. Хоча він міг і не сказати його».

Допитався, де той дельфінарій. Купив квиток на останню виставу. Перед початком ходив по території, розглядав малий басейн з рибами і черепахами — і не бачив того, що розглядав.

Попрямував до трибун головної арени. Ходив там, поглядав на всі боки, придивлявся до тих, хто підходив і займав своє місце. Йому здавалося, що серед глядачів є поліцейський агент, стежить за ним. А що є люди від «Білої змії», то неодмінно. Бачив худенького, ніби виснаженого, хлопця по той бік басейну, приніс лоток з порізаними тунцями, поставив коло смугастого помосту на тому березі. Дельфіни одразу завирували, захлюпали біля того місця, полізли головами на борт басейну, чекаючи подачки. «Як собаки голодні…» — подумав Пуол. Наблизився до горбатого мостика з товстих бамбучин, перекинутого аркою через воду. Вхід на нього був