Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Та то були тільки припущення, а я, не в силах нічим допомогти, міг лишень співчувати сердешним морякам. Думаючи про бідолах, я міг тільки ще і ще раз дякувати Богові, який урятував мене на безлюдному острові й забезпечив усім необхідним, — із двох кораблів, які волею долі опинились у цій частині світу, жодна жива душа не врятувалася, окрім мене. Ще раз я переконався: коли провидіння посилає нам випробування, які видаються нам нестерпними, ми завжди повинні бути вдячними й за те, що маємо, бо хтось зараз перебуває ще в гірших умовах, ніж ми. Хіба можна порівнювати з моєю долю нещасних моряків, із яких, це ж очевидно, жоден не врятувався! Розумом я усвідомлював: попри всі мої божевільні надії, навряд чи можна сподіватися, що зацілів хоч би хтось із команди — якщо, звісна річ, їм не допоміг другий корабель, коли такий узагалі був. Але то було химерне припущення, бо я не бачив жодного знаку другого судна.

Не можу описати словами дивної туги, яка охоплювала душу, коли я глядів на потрощений корабель і бурмотів: «О, якби хоч двоє чи троє, та коли б хоч одна жива душа порятувалася! Вона прибилася б до мого берега, ми би потоваришували, і я мав би з ким перекинутися словом!» Ніколи в житті не мав я такого щирого, такого сильного бажання опинитися серед собі подібних і не почував такої розпуки через нездійсненність своєї мрії.

Існують таємні пружини у наших почуттях, що їх приводить у рух спогад про щось дороге й рідне, котре в уяві постає яскраво, мов ми бачимо його навіч, і тоді ми почуваємо сильне зворушення душі та нестримне бажання опинитися поряд із цим дорогим і рідним, і його відсутність стає просто нестерпною. Отак було і з моїм щирим бажанням, щоб хоч одна людина врятувалася з корабля. Гадаю, я повторив слова «О, хоч би одна жива душа!» тисячу разів і так роз'ятрив свої душевні рани, що коли просто вимовляв цю фразу, кулаки мої інстинктивно стискалися, пальці впиналися в долоні, і якби в руці я тої миті щось тримав, то мимохіть розтрощив би. Зуби ж мої зціплювалися так щільно, що потім я не міг їх розтиснути.

Нехай натуралісти[10] пояснюють мої почування, їхні витоки й ознаки. Я ж можу описати тільки те, що зі мною відбувалося і що дивувало навіть мене самого, бо я не міг знайти йому пояснення. Безперечно, то був вияв полум'яних бажань, яскравих мрій, котрі малювала уява, — якою насолодою була б для мене бесіда з рідною християнською душею!

Проте склалося не так, як я мріяв. Розпорядилася так моя доля чи доля бідолашних моряків, а може, нас усіх, але до самого кінця, до останнього дня мого перебування на острові я так ніколи й не дізнався, чи не врятувався хтось із розтрощеного корабля. А одного разу, за кілька днів по кораблетрощі, мене спіткала біда — на березі я наштовхнувся на тіло потонулого юнги. Вдягнений він був тільки у моряцьку куртку, лляні штани до коліна і синю лляну сорочку. Я не міг з його одягу вгадати, з якого він краю. У кишені в нього лежали два срібні піастри і люлька — вона для мене була вдесятеро ціннішою, аніж оті гроші.

Погода виясніла, і я вирішив на човні доплисти до місця кораблетрощі, сподіваючись знайти там дещицю корисного. Та не стільки це бажання гнало мене до корабля — насправді я в глибині душі все ще сподівався знайти там живу душу, яку мені вдасться врятувати, і це принесло би спокій моїй власній душі. Думка ця цупко тримала мене, і серце не заспокоювалося ні вдень, ні вночі. Я повинен, повинен узяти човен і сплавати на борт загиблого корабля! Я поклався на Божу волю — бажання було таким палким, що я не міг його позбутися, і мені здавалося: на кораблі на мене чекає якась підказка, якийсь знак, і якщо я знехтую ним зараз, то потім ніколи собі не пробачу.

Усе ще перебуваючи під враженням, я поспішив назад до моєї твердині, підготувався до вилазки на човні, запасся хлібом, узяв із собою великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене ще лишалося чимало рому) і кошик родзинок. Все необхідне було споряджене. Я спустився до човна, вичерпав із нього воду, повантажив усі припаси і повернувся додому. За другим разом я приніс великий мішок рису, парасольку, яку приладнав над стерном, щоб захиститися від палючого сонця, ще один великий глечик прісної води, дві дюжини ячмінних хлібців, пляшку козиного молока й трохи сиру. Упріваючи з натуги, я перетягнув усе на борт і, молячи Бога скерувати мене на вірний шлях, вирушив на веслах уздовж берега та зрештою досяг найдальшої точки острова на північному сході.

Тепер я мав виплисти у відкритий океан — зараз або ніколи. Я поглянув на швидкі течії, які мчали пообіч острова і які я дуже добре пам'ятав із минулого разу. Серце моє тьохнуло — якщо мене затягне одна з течій, човен викине далеко в море, мабуть, я втрачу й острів із поля зору, а якщо ще й вітер здійметься, тоді я на вутлій довбанці безперечно загублюся посеред неозорого океану.

Страхи опосіли мене, і я майже відступив від свого наміру: завів човен у невеличку затоку, зійшов на берег і присів на згірку. Я розривався між тривогою і жаданням, між страхом і прагненням вирушити в подорож. Поки я сидів, міркуючи, почався приплив, і тепер я не міг вирушити в мандрівку ще кілька годин. Отож мені спало на думку видертися на вершечок якогось пагорба й добре роздивитися згори, як біжать течії під час припливу: чи не може так статися, що одна течія понесе мене в море, а повернуся я з іншою? Тільки-но я про це подумав, як побачив достатньо високий пагорб, з якого море лежало, як на долоні. Звідси я спостеріг, що відпливна течія бере витоки побіля південного узбережжя острова, а припливна