Читати книгу - "Ностальгiя"

Потім закінчився робочий день і нас повели помитися, після холодного душу я підійшов до товариша Стаколоза і сказав, що я так більше не можу, дайте ж менї хоч яку-небудь роботу, хай уже й не бетонярем, не електриком, ким завгодно, аби не тинятись без діла. Хіба ж я для цього сюди приїхав?

Він покрутив носом, знизав плечима, мовляв, чого тобі ще не вистачає, все одно ж від заробітків відмовився, теж мені Павка Корчагін. Тут якраз підійшов отой виконроб і порадив Стаколозу дати мені в руки щіточку, фарбу, щоб я шурував нею якісь там стіни, так-так, нехай пошурує, сказав він задоволено, а потім побачимо, який з нього робітничок, чого він вартий; може, це тільки на словах такий розумний. Будь ласка, можна і так, погодився я, а сам собі думаю: влип ти, хлопче, за що ж вони тебе незлюбили?

Потім ми повернулися в Чорнобиль. Я зайшов до товариша Акулова і все розказав, ще раз нагадав, хто я такий і чого сюди приїхав. Товариш Акулов сказав, що завтра вранці він сам туди приїде і розбереться, щоб я його там чекав, усе буде гаразд. Я щиро йому подякував і з легкою душею пішов до автобуса, який мав одвезти нас на Поліське, але… мій автобус уже поїхав. Довелося шукати іншого транспорту, а там і ночівлі.

Поки дістався до Поліського, була вже одинадцята година вечора, на вечерю також спізнився, але це не головне, треба знайти де переночувати. І тут, радість ти моя, назустріч іде мій начальник і друг Стаколоз. Я теж рушив йому назустріч, вклонився, наче давно не бачилися, і попросив, щоб він прилаштував мене десь на ніч, бо ніде спати. „А чому тобі ніде спати?“ — здивувався товариш Стаколоз. „Я гадав, що це ваша турбота, — сказав я. — Чи ви і тут збираєтесь дурня клеїти?“ — „Знаєш що? — скипів він. — Та таких добровольців я бачив… у білих тапочках. Та таких…“ — і він постукав правою долонею у лівий кулак.

Звичайно, треба було набити пику. Але я м’який, стримався. Повернувся й пішов од нього геть: обійдуся без допомоги Стаколоза, світ не без добрих людей.

Справді, Миколо, брате мій, на світі багато добрих людей, і тут таких більше, ти вибач мені за цю гірку розповідь, що зробиш, коли воно правда. Та й скільки ж можна хвалитися і бити себе у груди, життя — не парад. Але будемо оптимістами і пам’ятатимемо нашу прадавню мудрість: де люди добрі, там і земля добра. От і все.

Я відробив свою вахту. З честю, повір. І коли мені вручали грамоту, вперше в житті за такого моменту відчув хвилювання до сліз, хоч ніколи не був марнославним. Я повертаюся до Єревана з чистою совістю і ні за чим не шкодую. Одне шкребе: що не забрав твого Петруся із собою. Приїжджай з ним до нас, якщо хочеш, щоб спокійна була моя душа. Ти ж знаєш, що навіть Ноїв ковчег у час всесвітнього потопу зачепився за вершечок нашого Арарату. Приїжджай.

Обіймаю. Твій Гованес Хачатрян».

Микола дочитав листа й опустив голову на руки.

Щеміло у грудях.

Вода заливала всю сушу, не видно було ані кущика, ні деревця, і хвилі й вітри довго носили ковчег, поки він не прибився до вершечка гори, якій судилося стати колискою нового людського роду.

І коли блукальці зітхнули полегшено й глянули в небо, то побачили ластівку, яка літала, не шкодуючи сил, і тоді вони зрозуміли, що повінь скоро спаде.

А через багато-багато сторіч спитали турки у вірменів:

«Чому на своєму гербі ви малюєте Масіс[10], якщо він вам не належить?»

І відповіли тоді вірмени туркам:

«А чому ви малюєте на своєму прапорі місяць? Хіба він ваш?»

5

Немає більшого художника за жінку, яка білить хату.

Ось вона вмочає трав’яний пензель у білий колір (вапно передиміло у воді, дихаючи гарячою парою, і стало білим, як молоко), жінка малює стіни, стелю, малює кімнату, чисту і світлу, а головне, справжню, чистота і справжність народжуються з-під її легкої руки, яка злітає в повітря, мов ластівка, — то швидко, майже невловимо для ока, то звільна, в задумі і зосередженості.

Настася білила йому кімнату, а він, покірний підмайстер, розповідав їй про ластівок.

У їхньому селі ходила давня легенда, що ці пташки не відлітають у вирій, вони ніколи не покидають рідних країв. Але ж їх ніде не видно узимку, навіть пізньої осені ти не побачиш ластівки. Так, річ у тім, що з холодами вони пірнають в озеро Око, і там їхнє пір’я перетворюється на луску.

— Хіба ти не чула, як восени жалібно плачуть зграї ластівок? То вони прощаються з нами перед тим, як щезнути під водою. Та от настає квітень, і ластівки вилітають з води, луска знов стає пір’ям, і в їхніх горлечках народжується радісне щебетання.

— Тому в них і хвіст роздвоєний, як у риб? — питала Настася.

— Так.

— І пір’я на горлечках золоте, мов луска?

— Звичайно.

— Виходить, це правда. Ластівки ніколи не покидають рідних країв. Тому це пташки поетів. Пам’ятаєш, у Рильського?..

— Я думаю, чи не в них людина навчилася будувати собі житло? Ти подивись, як вони мурують гніздо: шар болота, шар піску, потім трава… Справжні майстри. Ти от згадала Рильського… Ти весь час згадуєш те, про що я думаю.

— Це ж добре?

— Добре. Але мені аж страшно стає.

Рука її застигла в польоті.

— Чому?

— Не знаю… Хочеш, я розкажу тобі про Рильського? Так дивно усе пов’язане в цьому світі. І пташка, і Арарат, і ця хата, й рибина, те, що є, і те, що давно минуло…

Із розповіді Вахтанга Ананяна

— Я саме робив ремонт у квартирі, коли постукали в двері і до кімнати зайшов незнайомий мені чоловік. Високий симпатичний вірменин.

— Барев дзес, — привітався він і сказав несподівано: — Я секретар Максима Тадейовича Рильського. Він чекає вас унизу.

Я