Читати книгу - "Осінь патріарха"

кораблем, який пливе по небу, - його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря, надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стіни пофарбували в біле - на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім, жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що він насправді існує в цьому палаці, - навпаки, ми схилялися до думки, що всі ці ознаки життя - лише хитрощі військових, які мали спростувати вперті чутки, ніби він на старість став забобонний і, зрікшись усіх благ та почестей, дарованих владою, наклав на себе тяжку епітимію, дав покаянну обітницю прожити решту своїх днів у суворій покуті, смиряючи душу свою волосяницею, умертвляючи плоть усілякими ланцюгами, - казали, що він нібито їсть лише чорний хліб, п’є звичайну колодязну воду, спить на голій кам’яній підлозі в затворницькій келії монастиря біскаиок, - щоб спокутувати свій страшний гріх, адже він володів жінкою всупереч її волі, по-блюзнірському зачав сина з черницею, яка лише завдяки силі господній ще не доскочила найвищого сану, - однак у його безмежному царстві скорботи все залишалося як завше, бо Летісія Насарено заволоділа ключами від його влади, і їй досить було сказати, ніби це сам президент наказав рахунки подавати урядові, - - одвічна формула, яку, здавалося спочатку, не так уже й важко обминути, а проте з часом вона ставала все страшнішою, - минуло багато літ, поки група найрішучіших кредиторів наважилася прийти до урядового палацу, захопивши з собою валізу несплачених рахунків: “на превеликий подив, нам не сказали “так” або “ні”, - хтось із вартових провів нас до скромної приймальні, де нас зустрів морський офіцер, дуже люб’язний і зовсім ще юний; - приємно усміхаючись, він насамперед запропонував нам випити запашної кави - з президентських плантацій, а потім показав нам білі, чудово освітлені кабінети з дротяними сітками на вікнах та вентиляторами під стелею, і все навколо було таке світле й чисте, все свідчило про гуманність, отож ми спантеличено питали самі себе: “де ж тут сморід влади, де той дух ліків та парфумів? де її скнарість і жорстокість? погляньте лишень на цих старанних службовців, одягнених у шовкові сорочки, вони керують вітчизною без поспіху, без зайвого галасу!..” - а тим часом офіцер провів нас до невеличкого внутрішнього подвір’я, де Летісія Насарено власноручно підстригла трояндові кущі, щоб очистити ранкове повітря від гидкого духу прокажених, сліпих та паралітиків, яких відіслали вмирати в забуті притулки; він показав нам колишній барак наложниць, заіржавілі швацькі машинки, казармені ліжка, на яких рабині з гарему спали часом і по троє, - ці осквернені келії незабаром мали знести, а на їхньому місці збудувати сімейну каплицю; він показав нам крізь вікно священний куточок президентського палацу - навіс із живих квітів, золотавих від сонячного проміння, де на зеленій дерев’яній веранді він саме кінчав снідати з Летісією Насарено та сином - єдиними людьми, які мали право сідати з ним за стіл; він показав нам легендарну сейбу, в затінку якої вішали полотняний гамак кольорів державного прапора, де він спочивав по обіді, коли спека була найбільша; він показав нам корівню, сироварню, пасіку; ми вже верталися назад, - тією самою стежкою, кудою він ходив щоранку дивитися, як доїтимуть корів, - коли це наш провідник зненацька зупинився, вражений якимось відкриттям, і показав пальцем на слід чобота, відбитий у багні: “гляньте, це його слід!” - і ми заклякли над тим відбитком здоровенної грубої підошви: велич і сила відчувалися в ньому і, здавалось, там іще зберігся запах звиклого до самотності тигра, - то був слід самої влади, і, споглядаючи його, ми наблизилися тоді до її таємниці більше, аніж той, кого ми вибрали, щоб він побачив президента на власні очі, - бо на той час військове керівництво починало боротьбу проти вискочки, яка захопила в свої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам, - Летісію Насарено так далеко завела її королівська пиха, що генеральний штаб вирішив ризикнути й пропустити до нього одного з нас, - “тільки одного! хай спробує хоч натякнути генералові, що діється в нього за спиною!..” - “отак мені й довелося побачити його, він був сам у задушливім кабінеті, де на білосніжних стінах висіли гравюри з зображеннями англійських верхових коней, - сидів під вентилятором у зручному кріслі, відхилившись назад, на ньому був білий пом’ятий бавовняний мундир з мідними ґудзиками, без ступеневих знаків, правицю в атласній рукавичці він поклав на письмовий стіл, де не було нічого, крім трьох пар однакових маленьких окулярів у золотій оправі; позад нього стояла шафа з запиленими книжками, які скидалися на бухгалтерські гросбухи в палітурках із людської шкіри, а праворуч було відчинене вікно, затягнуте дротяною сіткою, - звідси виднілося все місто, мов на долоні, і все небо, де не було ні хмаринки, ні пташинки - аж до того берега моря; і мені стало зовсім легко, бо він здавався не таким владним, як перший-ліпший з його наближених, і вигляд у нього був якийсь домашній, не такий, як на фотографіях, - на нього жаль було дивитися, здавалося, що все в ньому - зістаріле та обважніле, що він украй виснажений якоюсь невиліковною хворобою, - він не мав сили навіть сказати “сідайте”, а лише скорботно показав мені на крісло рукою в атласній рукавичці; він вислухав мене, ні разу не глянувши на мене, тільки важко, з присвистом дихав, сповнюючи кімнату духом креозоту, а потім став уважно вивчати рахунки, - я пояснював йому справу, вдаючись до шкільних прикладів, бо він не сприймав абстрактних понять, - отож я почав з того, що Летісія Насарено заборгувала нам за стільки тафти, що якби той крам розстелити в довжину, то його вистачило б звідси до Санта-Марія-дель-Алтар і назад - себто нам повинні заплатити за сто дев’яносто морських ліг цієї тканини, - і він сказав, ніби сам до себе: “ага”; наприкінці я підсумував - мовляв, увесь борг, звісно, зі знижкою для його превосходительства, рівно в шість разів більший від головного виграшу в лотереї за десять років, - і він знову мовив: “ага”, - та нарешті поглянув на мене, - він був без окулярів, і я побачив, що очі в нього боязкі й співчутливі, і тоді він сказав якимось дивним, схожим на звуки фісгармонії голосом, що наші доводи - переконливі й справедливі: “кожному своє, - сказав він, - рахунки можете надсилати урядові”. Таким він був у ту епоху, коли Летісія Насарено взялася переробити його на свій лад, всупереч дикунському вихованню Бендісьйон Альварадо: передусім вона відучила його їсти на ходу, з тарілкою в одній руці і ложкою в другій, - тепер вони їли втрьох за пляжним столиком під навісом із квітів, він сидів навпроти сина, а Летісія Насарено - збоку, вона навчала їх, як треба поводитися вихованій людині, а також - як треба правильно їсти, щоб їжа пішла на користь: сидіти слід прямо, виделку тримати в