Читати книгу - "Останній заколот"

Петро відступив на крок, а чоловік заспокійливо посміхнувся і запитав перший:

— Від Тетяни?

— Так, Тетяна Пилипівна назвала мені цю адресу.

— Проходьте, — відступив чоловік.

Був він уже літній, далеко за сорок, з сивими скронями В виразно окресленим черевом, проте ще не втратив форми — м’язи круглилися під рукавами свіжої і накрохмаленої сорочки.

Петро оглянув світлу веранду, що починалась одразу за танком, і сказав, як вчила його Тетяна Пилипівна:

— Вісімдесят сім…

— Шістдесят п’ять, — відповів господар і пропустив Вовка до приміщення.

Вони влаштувалися на веранді, господар посадив Петра на жорсткий віденський стілець з гнутою спинкою, сам сів на диван і попросив:

— Розповідайте: хто ви й звідки, бо Тетяна сказала тільки, що з Житомирщини від отамана… Як його?.. — удав, що забув прізвище.

— Загін Длугопольського й Грунтенка контролює кілька повітів на Поліссі, — відчайдушно збрехав Вовк.

— Овва! Якби так, всі київські газети писали б про це. А я щось не читав такого…

— Однак факт лишається фактом, — не здався Петро. — Наш загін здійснив кілька великих операцій і набирає сили.

— Чекайте, це не ви наскочили на поїзд?

— Ми. І небезуспішно…

— Про цю акцію писала “Пролетарська правда”. Вітаю отаманів з успіхом!

— Повторюю: загін тільки зміцнюється. І отамани шукають зв’язків та підтримки.

— Ми з Тетяною все зрозуміли, — благодушно мовив чоловік. — Те, що лишилося від Тютюнника, плюс місцева самодіяльність. Так?

— Не зовсім згоден з вами… — спохмурнів Вовк. — Якщо ви називаєте народне зрушення місцевою самодіяльністю…

— Облиште, — нетерпляче зупинив його чоловік, — настав час, коли вже слід називати речі своїми іменами. Будемо відверті: петлюрівські ідеї та петлюрівські гасла не спрацювали, селянство не пішло за вами, й це обумовило поразку Тютюнника.

— Кажете, наче радієте з цього.

— Ні, молодий чоловіче, не радію. Якби радів, не сидів би тут і не розмовляв з вами. Але категорично тверджу — і це не лише моя думка, а всіх розсудливих людей, — що націоналістичні гасла зараз не популярні.

Вовк подумки погодився з ним, та заперечив:

— Ідея національного відродження України, добродію, ніколи не може вмерти.

— До речі, це ж твердять більшовики, — тонко посміхнувся господар. — Вони також за національне відродження, тільки іншими методами. Й народ, здається, швидше згоден з ними, ніж з вами.

— Куди народ поженуть, туди й піде, — згадав Вовк одне з найулюбленіших тверджень поручика Якубовича.

Господар сказав, поморщившись:

— Зрештою, прапорщику, ми зустрілися з вами не для того, щоб обговорювати програми й гасла. Це й без нас уміють робити політики. Сподіваюсь, маєте конкретне дорученпя отаманів…

— Нам потрібно встановити зв’язок з Центральним штабом. За умови, що він ще існує, — додав Петро, бо ДПУ цікавили зв’язки київської контрреволюції не тільки з Петлюрою. — Нам потрібен вихід на закордон, і законі контакти з київським підпіллям, якщо воно ще остаточно не зліквідоване. А в тому, що більшовикам не все вдалося знищити, переконуюсь, розмовляючи з вами.

— Петлюрівського підпілля у Києві фактично нема, — охолодив його чоловік. — До речі, називайте мене Богданом Юліановичем. Мухін Богдан Юліанович. І я представляю тут сили значно впливовіші за ваш Центральний штаб.

— Якщо не секрет, що ж це за сили?

— Я не уповноважений повністю інформувати вас. Либонь, знаєте, що останнім часом чекісти зуміли завдати нам відчутних ударів, тож тримаймо язика за зубами…

— Але я приїхав до Києва не для того, щоб погратися з вами в мовчанку. Врахуйте: зараз створюються умови для об’єднання порівняно невеликих загонів у цілком боєздатні військові частині! — бачите, я значно відвертіший з вами, — тобто ми можемо стати цілком реального силою, незважаючи на ваш песимізм. Прогавити час, не використати таку козирну карту — просто злочин.

— Маєте рацію, — кивнув Богдан Юліанович. — Цілком згоден з вами, бо політики тільки плещуть язиками, а ми розмовляємо з совдепами зовсім іншою мовою: кулею, багнетом і гранатою. Визнаю: цей лексикон особисто ліг ні більш до вподоби, принаймні, він значно конкретніши. Спробуйте переконати в цьому й політиків. На тому тижні ми перекинемо вас за кордон. Спочатку Варшава, а потім Париж. Одержите явки й паролі, сподіваюсь, матимете там зустрічі на найвищому рівні. Паралельно виконаєте і наше завдання: перекинете за кордон матеріали для журналу, який зараз створений у Парижі. Доведеться лише кілька днів почекати, поки ці статті та кореспонденції готуватимуться.

— Заради такої справи… — Пожвавішав Вовк, та Богдан Юліанович зупинив його енергійним жестом. Він трохи подумав і додав:

— Буду з вами гранично відвертим. У пакеті, який ви одержите, будуть не тільки матеріали для закордонних видань. Самі розумієте, ми тут існуємо для того, щоб завдавати совдепам удари у спішу. З ворогами все дозволене, отже, везтимете інформацію, за передачу якої по голівці не гладять.

— Хочете сказати — шпигунську? — спокійно уточнив Вовк. — Військового характеру?

— Приємно мати справу з розумним чоловіком.

— Я людина військова й без забобонів ставлюсь до розвідки й контррозвідки.

— От і домовились… — Посвітлішав обличчям Богдан Юліанович. — Сподіваюсь, і ви їдете не з порожніми руками: стан справ на Поліссі дуже цікавитиме другий відділ польського штабу.

— “Двуйку”? — уточнив Вовк. — Отамани підготувала для неї досить широку інформацію.

— Було б непогано й мені познайомитися з нею, — сказав Богдан Юліанович.

Вовк прикинув: поки в ДПУ підготують для нього вірогідну дезінформацію, мине доба чи дві. Нема рації критися від цього шпигуна. Навпаки, одвертість може зіграти важливу роль у встановленні тісніших зв’язків з Богданом Юліановичем: можливо, навіть вдасться вийти на його інформаторів. А в тому, що саме через цей непомітний будиночок у Тихому завулку йде до Польщі шпигунська інформація, Петро тепер майже не сумнівався. Удав, що трохи повагався, й сказав:

— За два дні я міг би систематизувати матеріали, підготовлені для поляків.

— Завтра, — сказав Богдан Юліанович тоном, що виключав заперечення, — завтра ввечері до вас на Гоголівську прийде людина, якій і передасте ваші папери.

— Ні, — поморщився Вовк, — я не хочу, щоб зайвий раз хтось навідувався туди. Краще зробимо так: я чекатиму біля Софіївської дзвіниці о сьомій вечора з газетою у правій кишені піджака. Ваша людина скаже мені: п’ятдесят сім, а я відновім — сорок. Улаштовує?

— Цілком.

Вовк підвівся, і Богдан Юліанович не затримував його.

Встановити, що за ним