Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Берези Картузької! За повну амністію для політв'язнів! За повернення політичної еміграції в Польщу! Бунт! Майже революція у краю! Проти генеральської диктатури — Народний фронт! Уряд з страху забороняє з'їзди хліборобської молоді… Розв'язує масові організації польських учителів… ліквідує театр сатири! Це вже зовсім забавно! А ще… почекай… а ще… Ти пригадуєш собі, з яким патріотичним запалом збирали польські діячі на льоп?[70] Просто на вулицю не можна було показатись, щоб не прикололи тобі літачка. А тепер — ти здаєш собі справу з того, що твориться? — польська авіація успокоює тих же патріотів! Народ стільки років боровся в неволі за свою державу, а тепер — це просто неймовірно… одне слово… колосально забавно — піднімає бунт проти неї. Скорий поїзд, чуєш, Броник, мчить у революцію, а ми, нашівці, сіли на дрезину й хочемо наздогнати його. Забавно! Експрес і дрезина!

— Ти хочеш тим сказати, що ти в тюрмі не читав газет? Був зовсім відірваний, ізольований від подій у революційному світі? Якщо ти це хочеш сказати, то я тобі не повірю…

— Тяжко розумному чоловікові говорити з ідіотом. Гм… чи ти не розумієш, чи, до біса, не можеш розуміти? Чути — крізь вистукування крізь мур. Читати — на цигарковій бібулі. То — одне. Сприймати безпосередньо від очевидця — то зовсім інша річ. Однаково, що пити правдиве «Мокко» чи його ерзац з цукрового буряка. Забавно, що ти, Завадка, не розрізняєш цих речей! Я думав, що в тебе більше фусів[71] у голові.

— Дякую за комплімент!

Дувід не міг говорити про Зеленого, бо йому, у зв'язку з його приїздом у Наше, так багато хотілося сказати про себе.

— Ти пам'ятаєш, Бронику? Ну, що я тебе таке дурне питаю? Ми з тобою разом у хайдер[72] не ходили, так?

— Ти, бачу, заразився від Скиби безперестанку молоти язиком… навіть стиль у вас однаковий.

— Що значить — заразився? Я вже сім років хворію на цю хворобу. А чому вона так вчепилася мене? Та тому, ти чуєш, Броник, що, відколи я себе пам'ятаю, від самого раннього дитинства, сиділо мені в пам'яті (Дувід помацав себе за голову) одне слово «ша!».

— «Ша» — не слово, Дувід…

— Ай, мовчи! Для мене воно десять разів слово. Що значить — не слово? Ви чуєте, «ша» — не слово! Мені хочеться сміятись! Що сміятися? Мені хотілося б ревіти! Оте «ша» мені відобрало дитинство, зламало життя, зіпсувало характер, ну і забрало те, чого всі хочуть… всі на світі — радість від життя, а він бере й каже, що «ша» не слово! Та я таке чути не можу.

— Якщо я тебе вразив, то пробач. Але й дотепер не знаю, про що тобі йдеться…

— Він не знає, що я хочу сказати! Та я тобі й кажу. Я хочу сказати про «ша».

— То говори вже, але більш до ладу.

— Людина вийшла з нервів, а їй кажуть говорити до ладу. Ти комік, Броник, але я аніраз не можу сміятися з твоїх віців. Я ж тобі кажу, що з самого дитинства — я ще в хайдер не ходив — я чув від мами, від тати лише одне «ша!». «Ша, майн кінд, ша!» «Ша», бо тато спить. «Ша», бо мамі голова болить. А я тебе питаю, а чому її не мала боліти голова? «Ша», бо через стіну наш сусід хворий! «Ша», бо збудиш сестру в колисці… Всюди і завжди тільки «ша!». Відвели мене в хайдер… мені ще шість не було, і тут перше слово, яке я почув від учителя, було «ша!». «Ша, кіндер, ша!» Мене набили на вулиці католицькі діти… Ти можеш уявити собі, як їх приваблювала моя руда чуприна? Що? Я побіг до мами. Куди має бігти дитина, як її поб'ють? Вона біжить до мами… Я був малий і думав собі, що моя мама зробить так, як мами католицьких хлопців: вийде на вулицю і погрозить, що піде до їхніх мамів…

Але моя мама не грозила. Вона обтерла мені сльози й сказала: «Ша, майн кінд, ша! Їх багато, а ти один, ша!»

Мій тате був швець. Ти його знав, правда? І швець-єврей, — це вже зовсім смішно, правда, Броник? — захотів, щоб його син учився. Чому ти не смієшся, Броник?

— А чого мені сміятися? Друкар Завадка теж захотів у свій час, щоб його син вчився…

— Він, мій тате, задумав післати мене до гімназії… Він таке собі задумав, але мене не прийняли, хоч — ти віриш мені, Броник? — хоч я здав не гірше за інших. А чому мене не прийняли? Це вже ціла комічна опера, чому не прийняли до гімназії сина Мошка Таненбруха! Зі мною здавав синок дідича Модзінського з Підпечар. І ти подумай! Мусило якраз так випасти, щоб я сидів поруч з ним на одній парті. Малий Модзінський — ти чуєш, Броник? — наскаржився своїй мамі, що від мене часником чути, і тому його голова розболілася, і тому він погано диктант написав… А чому, я питаю, не мало від мене часником чути, коли мама давала його нам рано, вполуднє і на вечерю? Часник і цибуля — то єврейські помідори й банани. Ти, може, хочеш заперечити, Броник?

— А чого я мав би заперечувати? Я хотів лише сказати, що не для всіх євреїв часник і цибуля — то банани…

— Ой, кинь ти мені тут політграмоту! Ти ж знаєш, що я мав на думці.

— Ну, далі… слухаю тебе. А то ти збиваєшся…

— Що значить — збиваюся? Я тобі говорив, що я сім разів заражений балакучістю.

— Ти почав, чому тебе не прийняли в гімназію…

— Так, так. Пані Модзінській видалося, що я буду у класі сидіти якраз з її синком. І вона попросила директора, щоб мене не прийняли за браком місця… Мій тате пішов до директора. Я не знаю, що він там говорив… може, й кричав, але то однаково нічого не допомогло. А я й не дивуюся: кого мав послухати директор — шевця чи дідичку?

А я, дурний, плакав. А що мені міг сказати тате? Він витер брудною шевською долонею мої сльози і сказав: «Ша, ша!» Потім… ну, як і підріс, в мені почав назбируватися бунт проти того «ша». Мої очі стали розумніші… Я бачив, що в житті не все так, як має бути… І я хотів… я думав, я хотів, але я нічого не зробив, бо мій тате сказав мені: