Читати книгу - "Кров кажана"

— Зі мною, пане Цур, всі чоловіки дуже швидко перехо дять на українську, — з погордою сказала я. — Навіть малокан ці, вагабісти, неґри й високопоставлені чиновники пекла.

— Чєво чєво? Пєкла? — викотив він свої і без того лупаті очі, а потім ураз розслабився. — Ах, да, пєкла, я понімаю…

Ну, здєсь нєт нічєво прєдосудітєльного, то єсть, я хотєл сказать, нічєво удівітєльного. С такой красівой женщіной… Єслі пазволітє, я тожє попробую, а когда гдє то ошібусь, ви мєня поправітє, добре?

— Гаразд, — погодилась я.

— Та а ак, мав рацію Достоєвський, — сказав він без найменшого акценту. — Мову врятує краса.

— Світ.

— Що?

— Федір Михайлович сказав, що краса врятує світ.

— А а а, так так. Михайло Федорович говорив про світ.

Але це майже все одно. Який же світ без мови, пані Анас тасіє? Все одно, що пісня без баяна.

У нього явно був зсув по фазі, як і в усіх психіатрів, та, можливо, саме це дозволяє їм вести цілком нормальні розмови зі своїми намаханими пацієнтами. Принаймні психоаналітик Цур відразу зробив геніальний висновок:

— Отже, я вже дещо зрозумів з нашої бесіди, пані Анас тасіє, — розважливо почав він. — Вам часто привиджується пекло, бо ви вважаєте себе великою грішницею. Звідси, відповідно, з’являються страхи, видіння, кошмари, галю цинації, безсоння і таке інше. Поки ми не з’ясуємо, в чому саме ви вбачаєте свою найбільшу провину, доти не зрушимо з місця ні на крок. Тож ви мусите бути зі мною абсолютно щирою, інакше жодні сеанси не дадуть нам бажаного результату. Про це я вас попереджаю відразу, аби ми даремно не гаяли часу. Або ви розповідаєте мені все від початку і до кінця, або ми зараз же розпрощаємося. Мушу сказати вам, що будь який фальш чи нещирість я розпіз наю без особливих зусиль, і тоді також доведеться все припинити. Я не буду вас ні до чого силувати, не буду під ганяти, і якщо ви хоч на крихту вагаєтесь, що ще не готові до такої сповіді, ми можемо перенести нашу розмову на пізніше або відкласти взагалі. — Він поволі перевів подих і заговорив, ще більше розтягуючи слова. — Мабуть, не треба пояснювати, що тут, як і в церкві, свято зберігається таїна сповіді, цього вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора…

— Лікаря, — поправила я.

Він трохи злякано, але поволі витріщив на мене лупаті очі, а потім його губи витяглися в скептичну посмішку.

— Ні, пані Анастасіє. Дякую за підказку, але в цьому разі йдеться саме про доктора. Це різні поняття. І прошу мене називати доктором Цуром. Домовились?

— Так, докторе Цуре.

Він схвально кивнув і, задоволений, провадив далі:

— Отож збереження таємниці сповіді вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора, але й законодавство, яке не бере до уваги свідчень як пацієнтів психіатричних закладів, так і їхнього фахового персоналу.

Я розумію, що попри ці ґарантії у вас може виникати психологічний бар’єр перед розмовою віч на віч, а тому й тут дещо передбачено.

Доктор Цур натиснув під стільницею якусь кнопку, щось мелодійно тенькнуло, і — леле! — від стіни потяглася впоперек кабінету чорна ширма з цупкої матерії, яка наглухо відгородила мене від нього, хоча на рівні обличчя я побачила в тій завісі дрібненькі, як у телефонному мікрофоні, дірочки.

— Вам так зручніше? — спитав доктор Цур трохи спотвореним, але повільним виразним голосом.

— Так.

— Чи готові ви зараз відкрити своє серце у сповіді, як перед Господом?

— Готова.

— Тоді починайте.

Я замислилася, з чого, власне, почати, і мовчала так довго, що навіть доктор Цур, який підніс повільність до культу, не витримав і сказав:

— Почніть із головного. Який ваш найбільший гріх?

— Я вбила свого чоловіка… І я розповіла йому все. Втупившись у чорну ширму, як у темні глибини власної душі, я почала з того, як ще зеленим дівчиськом зустріла Нестора, як він повів мене до ресторану, де я по крапельці пила шампанське і їла рисовий гарнір по одній зернинці, щоб розтягнути своє щастя.

— Браво! — вигукнув доктор Цур. — Яка геніальна данина повільності! Я скидаю свій капелюх перед цим глибоким розумінням непоспіху. Але… пробачте, пані Анастасіє. Я вас уважно слухаю. Продовжуйте.

Тоді, повагавшись, я пішла далі і розповіла, що зовсім не пам’ятаю свого батька, пам’ятаю лише вітчима, якого мама дуже любила. Вона так кохала його, що коли той залишив нас… І тут я затнулася. Адже доктор Цур, коли дізнається про мамину хворобу, без жодних сумнівів припише мені спадкову схильність до божевілля й напо лягатиме на стаціонарному лікуванні.

Ширма чорніла переді мною, як широкі двері у ніч.

— Вона так кохала вітчима, що ревнувала його і до вас? — спитав доктор Цур.

— Так.

— А вітчим? Як він ставився до вас?

— Ніяк.

— Не домагався… вашої прихильности? — обережно спитав доктор Цур.

— Ні.

— Але коли він пішов, мама почала звинувачувати в цьому і вас? Так?

— Вона просто була в безтямі.

— Зрозуміло. Продовжуйте.

Я нічого не брехала докторові Цуру, тільки пропускала окремі подробиці, які, на мій погляд, не мали суттєвого значення. Однак і без того я говорила довго довго, доктор Цур мене більше не перебивав, і через якийсь час мені здалося, що за ширмою нікого немає. Він мовчав і тоді, коли з моїх вуст вихопилося зізнання в найбільшому злочині: це я, коли Нестор став на корму, різко гойднула човном, знаючи напевно, що, впавши у воду, він не випливе.

— Ви мене чуєте, докторе Цуре? — майже гукнула я в занімілу ширму.

— Так, чую.

— Ви зрозуміли, що я вбила його свідомо?

— Не зовсім… Вам тепер може тільки здаватися, що ви зумисне гойднули човном.

— Ні, ні, я точно пам’ятаю, як різко переважилася всім тілом на бік човна. Це було вбивство, докторе Цуре. Якщо хочете… ідеальне вбивство, адже я була впевнена на сто відсотків, що ніхто не доведе тут моєї вини.

— Ви хочете сказати, що давно виношували цей лихий намір? Ще після того, як застали його в майстерні з іншою жінкою?

— Авжеж, я вже казала про це. Думала вибрати слушний момент й отруїти його чи вигадати щось із машиною, аби він розбився… Словом, я ще тоді міркувала саме над ідеаль ним убивством. Хоча потім… потім це минуло в мені…

— У вас щезло бажання його вбивати?

— А навіщо? Я обрала собі інше життя, мала інших чоловіків і знайшла в тому