Читати книгу - "Сонячна машина"

От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камiнь Берлiна шугають i пашать духотою, коли залiзнобетоновi будинки потiють i зорi клiпають од крику й блиску реклам про Свiтовий Конгрес.

Макс не може спокiйно говорити про цю всесвiтню подiю Свiтовий Конгрес? Це та бутафорiя, яку подихаюча буржуазiя з такою помпою будує собi перед загином? Конгрес Миру, який рiшатиме всесвiтню вiйну? Тiльки слинявi соцiал-демократи ще здатнi щиро бути дурнями й вiрити в цю цинiчну комедiю. Конгрес, на якому захiдний iмперiалiзм, що задихається вiд самого себе, має схопити за голову схiдний? У цьому є наближення соцiалiзму? Га? Чи в тому, що буржуазiя добалакається до способiв навiки обеззброїти пролетарiат? Га?

Це вже зовсiм чорне скло. Чорно кривава гримаса без тiнi рожевостi.

«Народи вирiшують свою долю»

Ах, нахабнi Ах, цинiки! Ах, соцiал-демократичнi йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в вiллi французького короля, банкiра Фуж!є, диктує всiм прем!єрам свiту ту «волю народiв»! О, то собi невеличке приватне зiбрання. От собi, знаєте, позлiталися з рiзних країн. Заходу приятелi й друзi та спочивають на березi зеленого бретонського моря. Зовсiм собi приватна невеличка, але чесна компанiйка, серед яких Уїллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азiї й Європи; брати Фуж!є, королi Францiї, Фрiдрiх Мертенс, король Нiмеччини; англiйськi королi й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають нiякiсiнького вiдношення до Конгресу. Вони — не депутати парламентiв, не мiнiстри, не голови комiсiй, не президенти держав. Просто собi нiщо, нулi. I приватнi знайомi. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. I хiба що часом побалакають мiж собою про те та це, а мiж iншим i про Конгрес. А потiм iз делегацiями. I дивись, яка кумедна рiч усе, що говорять мiж собою отi нулi, приватнi знайомi, все те дивом якимсь у всiх промовах на Конгресi що до слова повторяється Якi чулi «народи» до своїх приватних пророкiв. Га?

А ще цiкавiше, що в горах Швейцарiї, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зiбралася собi друга невеличка, але також чесна й цiлком приватна компанiйка з Японiї, Китаю, Iндiї, Австралiї, Африки. А на чолi її стоїть король бавовняних плантацiй Японiї, Китаю й Iндiї з островами. Японець, крихiтний японець Кутуяма, i так само компанiйка ця нi в що не втручається, самi їхнi народи рiшають свою долю, а вони тiльки так собi теж приватне часом побалакають iз своїми делегацiями. Але в схiдних народiв виявляється також велика чулiсть до приватних розмов своїх королiв. Вони також до слова повторюють швейцарськi балачки.

От яка дивна iсторiя!

А ще знаменитiше, що цi приватнi компанiйки охороняє така непролазна зона шпигiв, жандарiв, полiцiї й вiйська, що за десять кiлометрiв до них не можна наблизитись чоловiковi з чужого мiста. Га? Цiкаво?

Ах, йолопи, ах, зрадники, пiдлизи, розпусники!

А Берлiн горить, миготить, гуркоче, пашить нiчною спекою. А там десь, за Берлiном, є старий, тихий, зачучверiлий сад. I в тому саду нема нi свiтових конгресiв, нi пiдлиз i розпусникiв, нi рупорiв i екранiв iз залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, овацiями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там є тиха робiтнч, де ранiше жили квiти. Тепер там живе те, вiд чого гаснуть усi екрани, конгреси, чеснi компанiйки, розпусники, вiд чого душа холоне тривожним болем сумнiву й несмiлої радостi. Там, у тому саду, є ще. Нi, там бiльш нiчого нема.

I щоразу, як доктор Рудольф збирається йти туди, де нема свiтових конгресiв, Макс неодмiнно зупиняє його, просить почекати, хмарнiє весь, мружить очi, понуро ходить по хатi й мовчить. I раптом простягає руку й сердито каже:

— Ну, що ж, бувай.

I доктор Рудольф тисне руку, хоче в очi зазирнути, але Масi вiдкидає чуба головою назад i вiдчиняє йому дверi до передпокою. А на порозi неодмiнно додасть:

— Гляди ж, як закриється Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чуєш, Рудi? Дуже прошу.

Яке ж, власне, вiн. Рудi, має вiдношення до Свiтового Конгресу?!

Але скiльки Рудi не дивиться на екрани, вертаючись додому, вiдповiдi на них на це питання немає.

I коли вiн тихенько вiдмикає хвiртку саду i, обережно пройшовши алею, сiдає на лаву й сидить там, довго думаючи, вiдповiдi однаково не знаходить. Та й на багато iнших питань, що постають йому на цiй лавочцi, не знаходить вiн вiдповiдi.

Чого, наприклад, одправлено Мiцi? Вона, мовляв, без вiдповiдної пошани говорила про принцесу. I принцеса сама прохала графиню вiдпустити Мiцi. Так каже мама. А Мiцi присягалась, що нiколи нi одним словом не обiзвалась про принцесу непоштиво. I немає Мiцi, немає бiло-червоної дiвчини, яка була причиною… Ах, хто знає, який саме пункт у безперервному потоцi явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка стоїть пiд густим кущем бузку, з-пiд якого не видно добре, хто саме йде алеєю? Може, коли б її були поставили на три метри далi, то й нiчого взагалi не було б? I Мiцi б була не пiшла, i вiн би не сидiв тут iз щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотiлось, щоб i його було видалено з дому? Вiн би пiшов, вiн би давно вже сам пiшов, коли б там, у лабораторiї, за тими блискаючими одсвiтом берлiнських вогнiв вiкнами не було того, що бiльше за його волю.

I розгадки нема на питання — нi на цi, нi на Максове.

Свiтовий Конгрес! Розумiється, вiн прийде-таки того самого дня, як «народи вирiшать свою волю». Хто знає, може, з тим iще чиясь доля зв'язана? Хто знає, може, й вiн, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з'єднаний iз тими величними, врочистими парадами народiв, та й не знає того, сидячи собi тут, на лавi, пiд кущем одцвiлого бузку?

* * *

I оi, коли нарештi всi паради, всi приватнi й урочистi засiдання вiдбуто, коли винесено всi приватнi й урочистi постанови, коли паризькi радiо сповiстили всьому свiтовi, що велика, епохальна подiя сталась, свiт уступає в нову еру життя, а всi екрани, рупори, газети й реклами пiдхопили це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандибає до Масi за розгадкою.

Масi дома. Тiльки таке свинство. Масi дуже поспiшає. Вiн дуже дякує Рудi за те, що не забув обiцянки, але вiн, на жаль, абсолютно не має часу.

Ну, а як