Читати книгу - "У сріблястій місячній імлі"

Чарлз Гарднер і сержант спантеличено перезирнулися, і в Чарлза майнула думка: які ще несподіванки наготував їм старий Джім? Та адвокат уже повів мову далі:

— А тепер я оголошу заповіт, але хотів би попросити присутніх не ставити мені на карб розумувань мого покійного клієнта. — Він урочисто розламав сургуч і почав:

“Я, Джеремі Джошуа Баткінс, фізик, перебуваючи в здоровому розумі, оголошую своїм єдиним спадкоємцем фізика Чарлза Гарднера, що проживає на Річмонд-стріт, 42, у місті Мідлтоні. З приводу цієї ухвали даю такі пояснення.

Я вирішив так не тому, що містер Гарднер дуже близька мені людина. Після довгих міркувань я дійшов висновку, що тільки він учинить із моєю спадщиною і власністю так, як це гідно лише нас, учених: використає їх на експерименти, що не ставлять перед собою будь-якої певної мети. Я не маю іншого вибору. Якби хтось використав мою спадщину, щоб утішатися розкошами, тобто трім, що в нас звичайно під цими словами розуміють, він би просто примножив юрби тих людей, що є нічим іншим як паразитами на тілі здорової колись країни. Якби мої гроші віддано було на потреби так званого доброчинства, то цим тільки довше живилося б ошуканство, яким маскується під цивілізацією розклад нашого суспільства. Та найгірше було б, коли б моя спадщина прислужилася виробництву. Від самої такої перспективи мене охоплює жах. Хоч би що вироблялося, разом з речами вироблятиметься п іще більша залежність від тих-таки речей. Я свідомий того, що навряд чи хтось зрозуміє мене, та мені до того байдуже. Цим заповітом я всього лишень хочу більш-менш заспокоїти своє сумління, зробивши все можливе, щоб після моєї смерті моя спадщина накоїла якомога менше лиха.

Оскільки я хочу, щоб за будь-яких обставин спадкоємцем моєї маєтності став містер Гарднер, я утримуюсь від будь-яких умов чи побажань щодо її використання. Маю до нього лише одне прохання: він повинен подбати про те, щоб після його смерті рештки спадщини ні за яких умов… — Адвокат затнувся, кахикнув, з винуватою міною подивився на обох слухачів і повів далі: — …Ні за яких умов не дісталися цій країні, яка не здатна спокійно й велично дочекатися свого згасання, а натомість прищеплює свою трупну трутизну іншим народам, чи то у формі капіталовкладень, чи то за допомогою напалму.

Містер Гарднер знає, що я аж ніяк не аскет і насолоди, які дарує мені життя, приймаю залюбки, але тільки такою мірою, щоб не примножувати бруду на землі; отже, я маю на увазі переважно духовні насолоди, експерименти з природою, що можуть стати для вченого сферою справжніх розваг, якщо він утримується від марних спроб десь щось змінити. Таким чином, я на свій манір людина задоволена, і хоча це мені так само байдуже, та я хотів би сподіватися, що мій спадкоємець, принаймні в цій справі, наслідуватиме мене.

Джеремі Джошуа Баткінс”.

Джейн Гарднер піднесла до уст малесеньку чашечку і відпила ковточок кави. Вона належала до тих небагатьох жінок, які, не розгубивши всієї вроди замолоду, залишили дещо й на старість, щоб милувати око. Важке старомодне крісло давало змогу її зграбній фігурі прибрати будь-якої пози, та вона сиділа випроставшись і лише поводила очима за чоловіком, що, рішуче ступаючи, ходив туди-сюди по кімнаті, наче збирався на семінар, де мав шпетити студентів-фізиків за лінощі.

Вона добре знала, що оце бігання туди-сюди було виразом якнайбільшого невдоволення, а найбільше невдоволення для Чарлза Гарднера означало невдоволення на самого себе, на свою нерішучість — і не щодо практичних справ, бо їх звичайно вирішувала вона, а щодо принципових питань.

Джейн чудово розуміла чоловіка. Ця спадщина, від якої інші пальці облизували б, важила на весь звичний плин їхнього життя, могла перекинути його з ніг на голову. А це, можливо, приємна пригода в тридцять років, та коли вам уже під сімдесят — це катастрофа. їхній вигідний, сплетений із звичок, поглядів та обіцянок гамак, у якому вони сподівалися спокійно дожити життя, погойдуючись над прірвою людських стосунків, здавалось, мав от-от прорватися. Що їм робити з цією спадщиною? Ігнорувати її, тобто, взявши, поводитися так, наче її просто не існує, — це не відповідало їхнім уявленням про природність людського поводження. А використати її означало передусім, що треба дійти ухвали: як? І вона не віддавалась ілюзіям, ніби все оце укладання планів не призведе до таких кроків, наслідки яких для їхнього затишного скромного світу годі передбачити. Обоє не були борці вдачею, і коли у вирі часу та подій зберігали певну внутрішню рівновагу, то тільки ціною відмови від будь-якого втручання в хід речей — як у великому, так і в малому. Досі їхні дні минали в чисто духовному задоволенні від того, що вони досить тверезо й вільно судили про все й про всіх, але самі нічого не робили. А тепер? Купити більший будинок? Мати великий будинок означало б провадити велике господарство — зі слугами, вечірками, розмовами про місцеву політику, міськими плітками та іншими паскудствами. Кругосвітня подорож — навіщо? Для подолання справжніх труднощів, що так ваблять нас у молоді літа, вони були надто старі, а звичайний туризм для багатих американців — пхе, досить тільки уявити собі товариство, в якому їм довелося б опинитись!

“Ми теж по-своєму досить зарозумілі, — думала Джейн. — Хоча якийсь різновид зарозумілості є, напевне, в кожному випадку єдине, що залишається після прожитих десятиліть від юнацької самовпевненості; може, в папуасів або ще в когось воно й не так…” Їй пригадався колишній Чарлзів колега, засуджений нібито за шпіонаж, оскільки він був комуністом, а треба було неодмінно знайти винного; сьогодні це один з провідних учених в одній із соціалістичних країн. Вона зітхнула. Ні, їм нема чого кидатися в ідеологічні пригоди, якщо вони хочуть бодай трохи приємно прожити ті роки, що їм іще залишилися. Обов’язки? Господи, обов’язки…

Чарлз Гарднер нарешті зупинився.

— Є одне, що ми все ж зобов’язані зробити! — сказав він, і для обох було само собою зрозуміло, що після довгих роздумів вони обоє дійшли того самого висновку. — Ми повинні з’ясувати