Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Трохи відійшовши, зняла окуляри, і небо їй посвітліло. Очі відшукали стежину, витоптану грибниками, і вона закрокувала впевненіше, не відчуваючи ні докорів совісті, ні страху. Так, наче там, біля печери, хтось безболісно вирвав з грудей її надміру чутливе, завжди наполохане серце. Й думала не про того, хто спливав кров’ю в пащі смерті, а про тих, які ще мали вмитися нею:

«Треба якнайшвидше кінчити обох, бо почувши, що того вбили (та ще й «запечаткували»), вони здогадаються, за що, і можуть сховатися. Мацько повернеться за пару днів… А того «золоторукого» майстра треба підловити завтра-позавтра, до повернення шефа».

Перед самим містом зняла перуку, слиною стерла з ніг краплі крові, але так і не стала собою — Роською з рудим, як у клоуна великим чубом, бо й далі бачила себе іншою — патлатою брюнеткою з чорнезними очима, і відчувала у все ще затерплій правиці холод «жала»…

Дісталася квартири далеко за північ, втомлена, але водночас бадьора. Старанно випрала всю одежу, вичистила туфлі, помилася під душем, протерла спиртом зброю, полила квіти. А вже по тому дозволила собі заснути. І ніщо їй не снилося, не марилося, запах блуда немов би вивітрився з її подушки.

Рано-вранці, заледве виплигнувши зі сну, вхопила телефонну книжку. Лисик Василь, Карпатська, сім. Телефон 523-44. Набрала номер. Господар одразу відгукнувся, правда, без охоти:

— Слухаю!

— Покличте, будь ласка, Василька! — попрохала зміненим, до огиди желейним голосом.

— Так, слухаю!

— Добридень, Васильку! Як настрій? Коли зустрінемося?

— А хто це?

— Люба. Знайома Олекси. Я зустріла його вчора на автостанції. Він сказав, що ти помираєш з нудьги.

— Може, й помираю. То що?

— Мій брат працює в «Дубках», що при шосівці на Ставне. П’ятсот метрів від дороги. Приходь о сьомій. Скуштуємо його шашликів, забавимося…

— І Олекса там буде?

— Ні, він просив переказати, що пару днів не вийде на роботу, бо щось там з мамою. Ну, що скажеш?

— Я не від того, — промимрив він. — Але… Я ж тебе не знаю.

— Познайомимося.

— А раптом ти стара чи крива?

— Скажеш таке, — розсміялася Рося. — Молода я і висока, тоненька, солоденька. А не сподобаюся — підеш до іншої.

І поклала слухавку.

Він показався перед сьомою. Вистрибнув з автобуса, що шурував до Ставного. Роззирнувся, глипнув на годинник, вийняв з баретки гребінець, причесався і почимчикував стежкою, що вела в «Дубки». Рося — в перуці, окулярах, рукавичках — спостерігала за ним, стоячи при стежці за розлогим кущем бузини.

Він проминув кущ, потяг носом повітря і попрямував на запах вудженини й віддалену дудняву музики. З ним вона не збиралася розмовляти — не було про що. Планувала застрелити його при світлі дня, у людному місці. Відтак трохи хвилювалася, щоб не вигулькнув попереду якийсь пиячина і не завадив здійснити задумане.

Вийняла пістолет, прикривши його торбиною, відвела запобіжник і, набравши в легені повітря, перестрашено верескнула, а далі зарепетувала, мов різана.

Він зупинився:

— Хто там?

— Я-а-а, Люба, — відгукнулася вона плачно. — Виклич «швидку»! Хутчій!

— Що сталося?

— Гадюка… вжалила. Божечку, як болить!

— Справжня гадюка? — засумнівався він, позаяк в навколишніх лісах водилися хіба що вужі та несмертельні мідяниці. Роздратовано зиркнув, бо сподівався погуляти на дурничку, а тут треба морочитися, може, навіть супроводжувати дівку до лікарні. Але запрямував до неї. Не кваплячись, бо що йому до того, буде жити якась там Любка чи скапає, а мешти нові, майже не позбивані. І штани з ліпших, можуть заталапатися. Ступав вистеленою напіврозімлілим хмизом стежиною обережно, як трясовинням, а побачивши біля лишаїстого пня скулену Любку, подумав: «Пхе! Як ворона!» Вийняв з кишені телефон, щоб подзвонити в лікарню і спекатися дівки. Аж тут хруснуло щось, наче гілка над ним зламалася. Але впала чомусь не на голову, а вп’ялася в груди. Він упав, навіть не усвідомивши, що його «ліквідували» і йому вже не знадобляться ні штани, ні мешти.

— Жив як пес, а помер миттєво, як праведник, — подумала Рося і пальнула йому між ноги. Але почула не так звук пострілу, як лютий вереск гальма. І, відбігши від мертвого, присіла за кущем. Через якусь хвилинку на стежці з’явилася парочка. Рося не бачила їх, але чула, як чоловік умовляв жінку звернути наліво й обіцяв, що їй буде добре, як колись. А вона відмагалася: «Потім, як стемніє…» «А потім знову…», — обіцяв їй він, а жінка сердито сичала: «Пусти! Я голодна!»

«Бракувало, щоб вони припхалися сюди!» — з досадою, але без страху подумала Рося і навмисно голосно чхнула: нехай думають, що в кущах уже бавляться якісь.

Жінка розсміялася: «Біжи до них, татку! Третім будеш!» — і голоси стихли.

Рося підвелася, підійшла до мертвого, щоб запам’ятати, як він вигладає, і, не знайшовши в собі навіть краплі жалю, подумала: «Вбивати виявляється, зовсім не страшно. Після того, третього поїду до Бодя і похвалюся кілерським талантом. А то й випрошу в нього за гроші ліквідацію якогось ворога чи конкурента». І розсміялася.

Сміючись, дісталася дороги, бігцем перетнула її й, хихикаючи, сіла на ставищинський автобус, який саме підкотив до зупинки.

Наступного дня (це була неділя) спала довго, до десятої. А прокинувшись, пожаліла молоду-дурну Мартуню, що закохалася в підстаркуватого бандита й сподівається щастя з ним. Коли він лежатиме в труні, вона ревно оплакуватиме його, не здогадуючись, з якої халепи її витягла така собі Роська. І дружина також плакатиме, якщо слідчі не здогадаються, за які злочини він і його друзяки отримали «печатки». Треба буде якось підказати їм, але так, щоб не зрадити себе.

Невдовзі, коли вона вже готувала яєчню, зателефонував Модест:

— Росю, хоча ти мене і образила, але я вже перегнівався на тебе, бо дуже скучив.

— А я — ні! — відцюкала дівчина і, поклавши слухавку, вже вкотре подумала: