Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Хлопчисько силою волі повертався у реальність. Найперше — ущипнув себе за ніс. Однак небесна симфонія й ніжна пісня, що не переривалися, його хвилювали. Тоді він вкусив себе за руку — і застогнав від болю. Наказав собі бути сильним, зі світлою, не затуманеною почуттями головою.

Реактивний двигун працював бездоганно. Холодний вітер куйовдив літуну чубчик і шмагав оголені литки. Але він на це не зважав. Він злився з Вовком. «Хоч кров із носа, а зніму шапку. Хай їй грець», — думали однаково і Вовк, і Мишко. Та крім цих, однакових думок, кожен плекав власні сподівання. Так, Вовк бачив себе людиною, на полюванні, в лісі. Мишко — у скіфському бойовому спорядженні, в оточенні заздрісних товаришів.

Несподівано Мишко помітив, що в природі стався переворот. Зорі, що досі ніжно співали й мерехтіли, як би підохочували його з Вовком до мандрів, зблідли. Небесна симфонія теж стихла. «Потрібні вони мені, — буркнув хлопчик. — Заважали мені зібратися з силами і думками. Я — летючий супермен. А суперменові не потрібна музика, щоб здійснити подвиг.» Він мрійливо прикрив віями очі. Наразі переглядав фільм, сюжет до якого сам придумав: «Як скіфи зустрічали Мишка з цінним трофеєм». Крізь пориви вітру чув вигуки: «Слава Михайликові, сину Євстахія!» Зраділі скіфи швиргали в небо башлики. Ось переплели руки і несамовито підкидали його, героя.

У самозабутті хлопчик гецав на Вовкові, уявляючи собі, що летить то догори, підкинутий скіфами, то вниз, на переплетені руки.

Аж тут небесних літунів наздогнав караючий вітер. Торсав їх, розхитав і таки скинув у повітряну яму. У Мишка від страху зупинилося серце. А ожило лише тоді, коли Вовк вирівнявся й злетів.

Наш герой завзято підстьобував Вовка — лети швидше! А ще він не зводив твердого погляду з найвищої точки Скляної Гори. Повз його уважний погляд не пройшло непоміченим дивне світло, що огорнуло з усіх боків Гору. Треба сказати, що Скляна Гора світилася й раніше. Те світло, блакитне і рівне, виходило мовби з її середини. Тепер картина виглядала по-іншому: світло хиталося різнокольоровими хвилями і палахкотіло. «Я — супермен. Ніякі перепони мене не зупинять. Головне для супермена — виконати наказ і перемогти», — зробив Мишко сам собі психологічну настанову. І психологічна настанова спрацювала! В хлопчака влилося ще більше сил. Рішучості й волі теж додалося.

До заповітної мети залишалося кілька десятків метрів. Мишко уважно придивився до світлової оболонки — і зареготав. Він зрозумів, що різнокольорові хвилі не обпікають. Вони на кшталт ефектного феєрверку.

Чудова картина Мишка не зупинила і не вразила. Його очі були прикуті до залізної шапки, що вінчала Скляну Гору. О, зараз він увійдемо у красиві хвилі. Миттєво зірве шапку. Зірве — і відразу чкурне.

Перед фінальним ривком Мишко зібрав усі свої сили. Натяг ремінь ошийника і підштовхнув Вовка. Ось вони поряд із хвилями, ось торкнулися їх… Небесних пілотів вдарило пронизливим до кісток током і відкинуло назад.

Хлопчик швидко оговтався. Відступати від високої мети в його плани не входило. Проте Вовк сповідував інші цінності. Він не переймався високою метою свого вершника. Кошлата Мишкова ракета зробилася млявою, неповороткою. «От скотиняка, — сердився на Вовка хлопчак. — Не хоче підходити до Гори. Усе ходить колами». Він штурхнув Вовка ногою.

— Не крутися, лети прямо до шапки.

— Боюся. Світло кусається, — завив Вовк. — Ой, та не стискуй мені ребра, дихати не можу.

— Не бійся світла, — кричав Вовкові у вухо. — Шапку треба зняти.

— Де ти взявся на мою голову? — бідкався Вовк. — Причепився, як блоха до кожуха. Та кажу ж, не стискуй ребра. Охо-хо-хо. Доля до мене немилостива.

— Не скигли. Шукай коридору, без того світла, — повчав суворо.

Вовк повільно облітав гігантську скляну споруду. Мишко перехнябився набік. У чотири ока літуни досліджували гладку поверхню. Шукали на ній шпаринку, вільну від хвиль з кусливим током. Але пошуки не дали позитивного результату. Гора зоріла крізь різнокольорові хвилі, що ніде не переривалися.

У рухах Вовка Мишко відчув вагання: той смикався, наче хотів розвернутися й летіти до берега. «Я не відступлю від свого. Я повинен виконати завдання», — твердив без угаву хлопчик. Він вдруге боляче штурхонув Вовка ногою. Суворо наказав:

— Приготуйся! Входимо у світло!

Вовк тремтів і стогнав. Мишко хотів його втретє штурхнути. Але сідницями відчув: м’язи тварини потвердішали, наче налились металом; лоб випнувся вперед. Невже зібрався пробити товстенну скляну стіну? Хлопчисько переможно реготнув. Натягнув ремінь ошийника, поштовхами підганяв Вовка уперед, до Гори.

Реактивне серце аж ревло від напруги, набираючи обертів. Вовк ось-ось зірветься й протаранити норовливу завісу, силою здолає спротив.

І тут терпець мені урвався. Кричу, долаючи спротив сивих вітрів. «Дитинко, не бери силою Гору. Її захищають три захисні оболонки: електрична, звукова і вітрова. Невагомі вони, хиткі і прозорі, однак незбориму силу містять у собі. Людині триєдине поле не перетнути».

…Навіть вухом не повів. Хоча чув же, чув. Що ж — вільному воля.

Вони таки протаранили норовливу завісу. І не тільки. Оберти вовчого реактивного двигуна, що сягнули космічної швидкості, закинули небесних пілотів усередині першої — електричної оболонки. Мишко, котрий досі сидів струнко, вцілений мільйонами вогненних голок, зіщулився, ліг на Вовка і зарився у густе, довге хутро.

Кругом них тріскались і розривались електричні заряди, кожен із яких шпигав, штрикав, а то й проколював наскрізь літунів. Заряди шкварчали, сичали, шипіли, торохкали і палахкотіли. Волосся на голові хлопчика, що відросло, наелектризувалось і піднялося. Вовча шерсть здибилась. Обидва, і Мишко, і Вовк, уподібнилися страхітливим єхиднам. Некрасивість можна було стерпіти, але не ломоту в кістках. Обома шалено крутило, їх згинало і гнуло в різні боки. Кістки в обох дзвінко тріщали. Ще трішки — і хруснуть навпіл.

Мишко звивався від болю. Вовк, паралізований током, узагалі втратив здатність летіти. Хлопчак, перемагаючи лютий біль, гамселив Вовка ногами, підганяв його. Грубо й