Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щоденник війни зі свиньми 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

253
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоденник війни зі свиньми" автора Адольфо Біой Касарес. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 61
Перейти на сторінку:
якщо лиха доля не повстане супроти нього, то на зворотному шляху він зустрінеться з Нелідою. А може, вона зараз прийде? Ще кілька хвилин він потерпить. Найкраще було б, щоб дівчина повернулася, доки він іще тут — і стільки страхів, про які Відаль волів не думати, зникнуть безслідно. Так, часто людина відмовляється від бажаного, а мириться з тим, що досяжне. Проте сидіти тут сиднем, нічого не роблячи, й тільки думати він не міг, тому накинув на плечі пончо, вимкнув світло, намацав ручку дверей, вийшов і замкнув квартиру на ключ. Неквапно спустився залізними сходами і сказав собі: «Все. Треба йти». Йому кортіло вернутися, та він уперто чимчикував вузьким коридором. «Вони тут пхають носа й не соромляться, — виснував Відаль, помітивши, як із дверей визирають сусіди. — Чого ж я не залишив їй записки, мовляв, “Скоро буду: пішов провідати Джимі”?» «Нехай, і так зрозуміє», — зненацька сердито подумав він. Хтозна, чи щирим був цей спалах ревнощів, а чи Відаль просто використав його як привід не повертатися до порожнього дому, де тільки й лишалося, що чекати. Ні, не можна безоглядно нервуватися, наче якась істеричка. Джимі казав, що причина всіх бід у невмінні опанувати власні нерви. Для цього Відаль і ступав якомога повільніше. «Я знов даю їй змогу вернутися, — казав собі дон Ісідро, — а вона із сутої впертості не бажає цим скористатися». Він трохи постояв біля дверей у під’їзді, нерішучо роззираючись довкола — не так від страху, що в тіні дерев можуть чаїтися молодики, як у надії на неймовірне вже повернення дівчини. Можливо, запитав себе Відаль, простіше збутися цієї дурної тривоги, якщо піти пошукати Неліду по кав’ярнях, де грає на гітарі цей її тип, Мартін. Однак не варто відкидати й невтішну перспективу розсердити дівчину своєю появою, здатися їй недовірливим самодуром. Тоді вона піде від нього; втім, ця прикрість неминуча — хіба можливо, щоб його кохала така молода красуня? А він урятує її від помилки — чи то примхи, яка породила раптовий їхній роман. Можливо, Неліда скаже, що вирішила залишитися з Мартіном (щойно Відаль почув це ім’я, йому стало гидко). Він уявив собі власну ганебну втечу під тюгукання завсідників, поки ця парочка обійматиметься десь у глибині залу: достоту фінальна сцена з фільму про справедливу покару для лиходія (тобто дідка) та закономірну злуку двох закоханих під патетичні акорди музики й оплески глядачів. Вулицею Сальґеро Відаль дійшов до площі Ґуемеса й уголос мовив: «Що за манія — весь час ходити тими самими дорогами? Мені розповідали, що колись тут було озеро Ґваделупе». Поміж вулицями Ареналес та Хункаль він запитав себе: «Чи забув я вже Неліду?» Досі хотів забути, бо відчував, що його тужливе чекання заступає дівчині шлях назад; а тепер уже каявся, що, забуваючи, немовби кидає її. «Хай би з нею нічого не сталося. Тут раніше була в’язниця». Невпорядковані, хаотичні думки свідчили про те, що Відаль упадає в розпач. Йому захотілося поговорити з Данте, що мешкав неподалік, на вулиці Френча. «Щоправда, мушу визнати, — мовив він, — що з бідолашним Данте не так уже й весело». Після недавніх подій кожного в їхньому товаристві єднала з іншими не звичка, а щира приязнь. Хоча коли-не-коли Відаль поглядав на друзів співчутливо, як на заражених старечою недугою, від якої самого його рятувало кохання Неліди. Утім, він не знав, чи довго це потриває. Наймудріше буде вибрати забобонну тактику — вважати дівчину втраченою для себе. Тоді ще лишиться якась надія її повернути; якщо ж він буде надто зухвалий, то спізнає кару і більше Неліди не побачить. «Зате побачу Данте», — сказав він собі з іронічним смиренням.

Данте мешкав у останньому одноповерховому будинку, який ще зберігся в кварталі, — схожому на гробницю між двома високими новобудовами. Двері донові Ісідро відчинила товаришева «хазяйка». Так називав її сам Данте, і жоден із приятелів не знав достеменно, дружина це чи служниця, хоча, напевне, жінка виконувала обидві ці функції. Закутана в чорний широкий халат, вона розглядала Відаля сторожко, як наполохана тварина: літні люди тоді сахалися молодших від себе. «Принаймні хтось іще не вважає мене старим», — подумав Відаль. Червоняста шкіра жінки вкрилася чорним пушком, і коси, помережані сивими пасмами, теж були чорні. Обличчя з роками набрякло та розпливлося, а риси його стали різкими й грубими, як у всіх старих. Відаль замислився, чи була «ця відьма» колись (а може, й донині лишилася — бо незбагненні речі кояться за безмовними стінами дому) коханкою його друга. «Така огидна картина, що хай би їм грець. Хоча, коли я сам дотягну до їхнього віку й лишуся живчиком, то з чемності не відмовлю жодній жінці. Усякий доказ того, що я ще живу, буде під ту пору безцінним». Жінка наготувалася зачинити двері, і він гукнув:

— Я Ісідоро Відаль! Скажіть сеньйорові Данте, що прийшов Ісідро.

З’явився Данте й посунув «хазяйку» вбік.

— Ось і я, — мовив він, задоволено усміхаючись. Відаль подумав, що колір його обличчя — жовтаво-зеленого й дуже блідого — здається геть нездоровим, а сам Данте, контрастуючи з молодістю Неліди, — ще старішим, ніж є.

— Як ти? — спитав дон Ісідро.

— Чудово. І в мене добра новина: об’явився Джимі.

— Точно?

— Рей сказав мені по телефону зо півгодини тому.

— І як там?

— Чудово. Я наче малоліток. Краще, ніж будь-коли.

— Я запитав, як там Джимі. Ходімо провідаємо його?

— Рей велів мені неодмінно зайти до нього в пекарню. Хоче сказати щось таке важливе, що мусить зробити це особисто. Через усі ці довколишні звірства я не наважувався йти сам, але якщо хочеш — підемо разом.

— Ходімо до Джимі.

— Та ні. Рей наголошував, щоб я передовсім зайшов до нього в пекарню.

— Я, як

1 ... 45 46 47 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник війни зі свиньми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник війни зі свиньми"