Читати книгу - "Коріння Бразилії"

По-перше, зауважує він, до складу війська Сан-Паулу входять люди, не внесені до списків Його Величності, які не зобов’язані йому грошима чи хлібом насущним. Вони йдуть не полонити, а скоріше цивілізовувати й окультурювати спільноту диких людей, які їдять людське м’ясо. А потім, якщо ці люті індіанці починають прислуговувати на копальнях або у полі, ніхто не бачить у цьому волаючої несправедливості, «бо ми утримуємо їх та їхніх дітей так само, як і нас самих і наших дітей», що для цих нещасних означає зовсім не полон, а неоцінну послугу, бо так вони вчяться обробляти землю, садити рослини, збирати врожаї, зрештою, працювати, аби утримувати самих себе, чого вони не вміли, доки їх цьому не навчили білі люди.

І це, за його критерієм, єдиний раціональний засіб прищепити індіанцям іскру Божу та прилучити їх до таїнств святої католицької церкви, чого достатньо для вічного спасіння, оскільки, зауважує він, «даремна праця робити з них янголів, перш ніж зробити з них людей».

Відкинувши всю цю сільську та побожну педагогіку, за допомогою якої намагалися виправдати примусову працю індіанців на користь їхніх хазяїв, неможливо знехтувати справедливим вироком, винесеним проти прабатьківської системи. Насправді не людей, а янголів намагалися створити єзуїти в своїх селах, хоча, як правило, їм не вдавалося досягти ані першого, ані другого. Ще й сьогодні цей бік життя колишніх єзуїтських місій, безсумнівно, заслуговує на найсуворішу критику.

Отже, досі залишається не розв’язаним питання, чи дійсно цей «варвар тапуі», який «навіть і розмовляти не вміє» (читай — португальською), може бути автором настільки витончених умовиводів. Утім, насправді залишається ще одна можливість: хоча ці документи, ймовірно, написані його рукою, він не має до слів, наведених у документі, а тим паче до висловлених у ньому ідеї жодного стосунку.

Хоч би як там було, не слід повністю відкидати твердження єпископа Пернамбуку, незважаючи на його злісну ворожість до бандейранта, яка простежується від першого рядка до останнього. Що ж до його слів відносно поганого знання португальської мови Домінґусом Жоржі, то цей лист є ще одним підтвердженням, поруч із безліччю подібних документів, присвячених долі мешканців Сан-Паулу XVII сторіччя. А саме це свідчення може заслуговувати на увагу, хоча місцями воно й несправедливе.

Крім цих очевидних свідчень, переважна більшість яких належить до XVII сторіччя, на нашу увагу заслуговує ще одна обставина. Здійснивши ретельний аналіз прізвиськ, поширених у колишньому капітанстві Сан-Паулу, можна переконатися, що саме за тих часів майже всі ці прізвиська мали індіанське походження. Так, Мануел Діас да Сілва був відомий як «Бішіра»; Домінґус Лемі да Сілва — як «Ботука»; Ґаспар де Годой Морейра — «Таваймана»; Франсішку Діас да Сікейра — «Апука»; Ґаспар Ваз да Кунья — «Жагуарете»; Франсішку Рамалью — «Тамарутака»; Антоніу Родрігеш ді Ґойш або да Сілва — «Тріпой». Згідно з думкою, яка не здається аж надто неправдоподібною, сам Бартоломеу Буено[273] отримав своє прізвисько тупі Аньянгера (імовірно, через його виколоте або пошкоджене око) не від індіанців гояс, які, до речі, не розмовляли загальною мовою, а від своїх земляків. Пов’язаний з ним епізод із підпаленням горілки у склянці Педру Такеш[274] приписує іншому першопрохіднику — Франсішку Пірешу Рібейру[275].

У тому ж самому XVII сторіччі надзвичайно рідкісними були прізвиська суто португальського походження. Одним із нечисленних прикладів таких прізвиськ є «Дерев’яна нога». Так звали Жероніму Рібейру, який помер у 1693 році. Натомість досить широковживаними були ім’я та прізвиська суто португальського походження із додаванням збільшувального суфікса мови тупі. У цьому процесі відобразилося, причому іноді у надзвичайно мальовничому поєднанні настільки несхожих мов, постійне змішування двох рас і двох культур. Саме завдяки цьому процесові Месія Фернандес, дружина Салвадора Піреса, перетворилася на Месіуку. А Педру Ваз ді Барруш — на Педру Ваза Гуаку. В одному з рукописів, що зберігається в Національній бібліотеці Ріо-де-Жанейро, стверджується, що губернатор Антоніу да Сілва Калдейра Піментел одержав від мешканців Сан-Паулу прізвисько Казакуку (від португальського слова casaco — піджак), оскільки постійно носив довгий сюртук[276]. Це, імовірно, свідчення того, що в середині XVIII століття принаймні деякі прошарки населення досі розмовляли місцевою мовою. І це не поодинокий приклад. Уродженець Іту Салвадор ді Олівейра Лемі, на прізвиськом «Сарутая», помер лише в 1802 році.

Утім, можна натрапити на подібні прізвиська, але це радше винятки, які не вкладаються в загальні правила. Але мірою віддалення від XVII сторіччя португальських прізвиськ, таких як «Святий шлях», «Рудий», «Оратор», «Голова Бразилії» (останнє має певний цицеронівський відтінок — «Батько Вітчизни»), дедалі більшає й вони втрачають свою винятковість. Відповідно поступово зменшується кількість прізвиськ, що походять із мови тупі, надзвичайно поширених у XVII столітті, аж до майже повного зникнення. Зовсім невипадковим видається хронологічний збіг цього явища, який свідчить про дедалі зростаюче прибуття до капітанства людей, у чиїх жилах тече португальська кров, із відкриттям великих золотих родовищ у Мінас-Жерайс, яке супроводжувалося занепадом полювання на індіанців.