Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Принагідно відзначимо, що той же самий Асара не забарився помітити схожість між тим, що він спостерігав у Парагваї, та тим, що стверджували стародавні мешканці Сан-Паулу. «Те ж саме, — писав він, — відбувається у величезній провінції Сан-Пабло, де португальці, забувши португальську, розмовляють лише мовою гуарані»[266].

У час, коли він писав свої дорожні нотатки, зокрема й цю, в якій розповідає про Сан-Паулу, ці події вже належали минулому, хоча про них іще чудово пам’ятали мешканці іспанських Парагваю та провінції Ла-Плата, яким неодноразово загрожували старовинні бандейранти, що їздили цими територіями.

Занадто загальний характер наведених вище свідчень дозволяє послабити, хоча й не зруйнувати остаточно докази того, що між мешканцями Сан-Паулу XVII століття була поширена загальна мова, яка дійсно була більш ходовою, аніж власне португальська. Але насправді ці свідчення стосуються передусім найбідніших (і, звичайно, найчисленніших) прошарків населення, де надмірна метизація та спільне життя з індіанцями, можна сказати, нав’язували постійне використання їхньої мови.

Те, що освічені та заможні мешканці Сан-Паулу також доволі часто, порівняно з мешканцями інших капітанств, розмовляли загальною мовою індіанців цілком зрозуміло, беручи до уваги триб їхнього життя. До речі, саме про це Жан де Лае[267], опираючись на інформацію, найімовірніше, не з перших джерел, дає зрозуміти в своїй історії Нового Світу, опублікованій в 1640 році. Розповівши про мову тупі, яка, на його думку, легка, багата й приємна, тогочасний директор Вест-Індської компанії наголошує: «Or les enfants des Portugais nes ou esleves de jeunesse dans cesprovinces, le scavent comme le leurpropre, principalement dans le gouvernement de St Vincent»[268].

У свою чергу інші дані допомагають детальніше зрозуміти ситуацію, про яку йдеться у зазначених вище свідченнях. Одним із таких документів є інвентарний опис Браша Ештевеса Лемі, опублікований Архівом штату Сан-Паулу. Укладаючи зазначений вище опис, суддя у справах сиріт уточнив, що необхідно залучити Алваро Нету, який вільно володів місцевою мовою, аби можна було зрозуміти свідчення Лузії Ештевес, дочки померлого, «оскільки вона не може добре розмовляти португальською»[269].

Слід пояснити, що суддею у справах сиріт був дон Франсіско Рендон де Кеведо, який не так довго жив у Сан-Паулу, оскільки приїхав туди після 1630 року, а цитований опис було укладено у 1636 році. Це пояснює, чому, хоча він і був мешканцем цього капітанства, йому знадобився перекладач з мови, поширеної серед місцевого населення.

Однак приклад із Лузією Ештевес не може бути найпереконливішим, зважаючи на те, що хоча з боку батька вона й походила з головної народності цієї землі, проте була метискою у першому поколінні.

Поза сумнівом, набагато важливішим для висвітлення цього питання можна вважати випадок Домінґуса Жоржі Велью[270], який завоював «республіку Пальмарес»[271] і приборкав землі Піауі. Серед предків грізного князька Парнаіби, безсумнівно, переважають португальці, хоча заради справедливості слід зазначити, що є й домішок місцевої крові. Тобто, якщо вірити фахівцям з генеалогії, він був праправнуком, з одного боку, дочки касіка Пікеробі, а з другого — безіменної жінки-тапуіа Педру Афонсу.

Отже, цікавим видається той факт, що для спілкування з єпископом Пернамбуку в місті Пальмарес у 1697 році він повинен був привести із собою перекладача, «оскільки навіть і розмовляти не вміє», за словами єпископа, який додає: «і не надто відрізняється від тапуіа-варвара, тільки каже, що він християнин, хоча відразу після одруження він узяв сім індіанок-наложниць, із чого не складно уявити собі, як він поводиться в усьому іншому»[272].

Серйозним сумнівом щодо достовірності цього свідчення є той факт, що написані власноруч і скріплені особистим підписом Домінґуса Жоржі різноманітні документи свідчать про витончений розум автора, чого не можна навіть уявити, спираючись на наведені вище рядки. Досить