Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Саме тому було багато тих, хто не погоджувався з одним із аргументів Теодоро Сампайу, а саме з думкою про те, що мешканці Сан-Паулу часів бандейрантів користувалися мовою тупі у суспільному та приватному житті саме так, як сьогодні всі користуються португальською.

Проте цей аргумент ґрунтується на точних свідченнях, які не дозволяють сумніватися в їхній достовірності, таких особистостей, як отець Антоніо Вієйра. В своїй відомій проповіді він згадав про сумніви, котрі висловлювали мешканці Сан-Паулу щодо гострої проблеми підкорення місцевого населення. «Дійсно, — стверджував великий єзуїт, — португальські та індіанські родини Сан-Паулу сьогодні настільки тісно переплетені між собою, що жінки та діти реальну освіту здобувають удома й у сім’ях цих розмовляють індіанською мовою, а португальську діти вивчають у школі [...]»[259].

Навряд чи подібне твердження, з огляду на те, кому воно належало, могло б бути його жалісливою вигадкою, висловленою заради підтримки думки противників передання корінного населення приватним особам і прибічників створення сіл, де індіанці могли б отримати духовну освіту та жити за законами церкви. За думкою Вієйри, делікатність радше ускладнювала «розірвання цього природного союзу», яке не можна було здійснити без надмірної жорстокості щодо тих, хто «протягом багатьох років жили та виховувалися разом».

Намагаючись віднайти протидію подібним зауваженням, відомий єзуїт вимушений був визнати, що індіанці або індіанки дійсно відчували велику любов до своїх так званих хазяїв, що вони хотіли залишитися з ними за душевним поривом і залишалися біля них, не маючи жодних інших обов’язків, крім цієї любові, яка є не чим іншим, як найсолодшим полоном і найвільнішою свободою.

Цілком вірогідно, що Вієйра, який знав лише те, що відбувалося в Сан-Паулу, дозволив собі вкрай вільно переказувати деякі байки, котрі ходили з-поміж його товаришів — членів Ордену єзуїтів щодо мешканців південної столиці. Тому, крім його свідчень, слід було б додатково розглянути й свідчення його сучасників з цього питання та перевірити, наскільки на них можна покластися.

Наполегливість, яку незмінно виявляли мешканці Сан-Паулу в XVII столітті, вимагаючи призначати вікаріями капітанства здебільшого місцевих мешканців, можна пояснити тим самим містечковим націоналізмом, який пізніше вибухне у вигляді боротьби з іноземцями, або так званої війни за рудники. Але на користь подібного прагнення можна навести й інший мотив: священики з решти частин країни зовсім не знали тутешньої мови й тому не могли порозумітися з місцевим населенням.

Показовим, до речі, є звернення, яке ще в 1725 році надіслали королю члени парламенту Сан-Паулу[260]. А в 1698 році, прохаючи Його Величність призначати парафіяльними священиками на півдні осіб, які володіють загальною мовою індіанців, губернатор Артур ді Са-і-Менезіс[261] звертається з такими словами: «[...] більшість тих людей не розуміє іншої мови, особливо жінки й усі кріпаки, тому за їхньої відсутності втрата була б непоправною, як це сьогодні відбувається в Сан-Паулу з новим вікарієм, який приїхав з іншої церкви й не може спілкуватися без товмача»[262].

Те, що саме жінки користувалися майже винятково загальною мовою, є надзвичайно важливим уточненням, яке доповнює дані, наведені Вієйрою. Тісніше прив’язана до домашнього вогнища, ніж чоловік, жінка була тут, як і в будь-якому іншому місці, справжнім стабілізуючим і вельми консервативним елементом, великим хоронителем домашніх традицій. Саме ці традиції, що в цьому випадку виявилися найяскравіше, поширювалася серед перших колонізаторів і поселенців завдяки жінкам кунья, з якими конкістодори брали шлюби.

Тому, що подібна ситуація тривала в Сан-Паулу протягом усього XVII століття, посприяло, й досить вагомо, те місце, яке там посідали саме представниці слабкої статі. Йдеться про таких жінок, як Інес Монтейро, відома мати сімейства Педру Такеша, яка майже без сторонньої допомоги спромоглася захистити свого сина та своїх домочадців од жорстоких супротивників. Подібні випадки слугують достатньо наочним прикладом. Оскільки значна частина чоловічого населення капітанства у складі бандейрантів періодично вирушала в походи у глиб території, це стало однією з опосередкованих підстав для створення майже матріархальної системи відносин, в якій виховувалися діти дошкільного, а іноді й шкільного віку. Перебуваючи у тісному домашньому колі поміж жінок і прислуги обидві сторони однаково не володіли мовою прибульців, розмовляючи місцевою мовою, яка була для них найприроднішим і найзвичайнішим засобом спілкування.

У звіті, складеному близько 1692 року, губернатор Антоніо Паіс ді Санді[263] казав про жінок Сан-Паулу, що вони «красиві й мужні, а серед чоловіків поширений звичай залишати під їхнє керівництво свої дома та майно». А трохи нижче він додавав, що «діти попервах вивчають місцеву мову, а потім уже рідну»[264], тобто португальську.

За століття після Антоніо Вієйри, Артура ді Са-і-Менезіса, Антоніо Паіса ді Санді умови, подібні тим, які, згідно з