Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Президент аргентинської Комісії з питань музеїв та історичних пам’яток. ">[250] «Походження друкарства в Іспанії та його розвиток в іспанській Америці» (Буенос-Айрес, 1940). Перу того ж автора належить праця, присвячена законодавчим підвалинам книгодрукування в іспанській Америці: «Книга, друкарство та журналістика в Америці за часів іспанського панування» (Буенос-Айрес, 1940). Дуже цікаві та багато ілюстровані дослідження, надруковані в журналі «Мексиканське мистецтво та життя», число 7 (липень 1939 року), присвячені 400-й річниці впровадження друкарства в Мексиці, насамперед стаття Федеріко Ґомеса де Ороско[251] під назвою «Мексиканські книги у сімнадцятому сторіччі». Не менш цікавим є дослідження Ернста Віттіха «Die Erste Druckerei in Amerika» («Перша друкарня в Америці»), опубліковане в «Іберо-Американському архіві» (Берлін, квітень 1938 року, с. 68-87).

Перешкоди, які португальська адміністрація чинила на шляху інтелектуального та культурного розвитку Бразилії, були частиною твердого наміру завадити обігу нових ідей, які могли б поставити під загрозу стабільність її влади. Значущим є те, що, незважаючи на більшу свободу щодо прийому іноземців, які були здатні своєю працею посприяти збагаченню й зміцненню колонії, португальська влада набагато менш терпимо ставилася до тих, чиє перебування там могло пробудити у мешканців Бразилії думки про непокору та заколот. Добре відомий у цьому сенсі наказ губернаторам північних капітанств аж до Сеара, виданий на початку ХІХ століття принцом-регентом, цим указом заборонявся в’їзд на землі, що належать португальській короні, «такому собі баронові Гумбольдту[252], уродженцю Берліна», оскільки його поїздка здається підозрілою та «надзвичайно шкідливою для політичних інтересів» корони[253].

Існують дані про те, що, дізнавшись про цей наказ, граф да Барка[254] поквапився заступитися за Александра Гумбольдта перед принцом-регентом. Принаймні про це свідчить лист, який Ешвеге надіслав баронові у 1848 році, розповівши подробиці подій, що відбулися за півстоліття до цього. На полях копії зазначеного вище наказу, який йому надіслав автор «Pluto Brasiliensis»[255], Гумбольдт власноруч написав у 1854 році такі слова: «Хочу, щоб цей документ був опублікований після моєї смерті».

Про цей самий випадок ідеться у цікавому фрагменті з газети «Varnhagen de Ense» за 11 серпня 1855 року, переклад якого ми наводимо нижче:

«Нещодавно Гумбольдт був нагороджений великим бразильським орденом за третейське рішення, яке він ухвалив після розгляду суперечки між Бразилією та Венесуелою[256]. Його думка принесла Імперії значний шматок території.

— Колись у Ріо-де-Жанейро мене хотіли затримати та відправити назад до Європи як небезпечного шпигуна, і навіть було видане відповідне розпорядження, яке нині може представляти певний інтерес. Сьогодні мене запросили виконувати обов’язки судді. Очевидно, я міг би висловитися тільки на користь Бразилії, бо мені потрібен орден, тобто річ, якої не існує в Республіці Венесуела!

Я перервав ці слова, які він вимовив з веселою іронією:

— Як усе змінюється!

— Саме так, — відповів Гумбольдт. — Спочатку ордер на арешт, а відтак нагорода»[257].

2. Лінгва-жерал в Сан-Паулу

Питання, яке останнім часом стало предметом деяких суперечок, висвітлювалося автором у низці статей, опублікованих у газеті «Істаду ді Сан-Паулу» з 11 по 18 травня та 13 червня 1945 року, текст яких поданий нижче майже без жодних купюр.

У цілому визнається, насамперед після досліджень Теодоро Сампайу[258], що надзвичайне багатство топонімів, які походять із мови тупі, — це радше заслуга бандейрантів, аніж корінного населення. Але це визнання позбавлене глибокого переконання, оскільки здається очевидним, що «корінне» населення, у тому числі й досить численне, неминуче перебирає стандарти своїх більш дієвих завойовників.