Читати книгу - "Ні пуху ні луски! Анекдоти про мисливців і рибалок"

Який ранок! Сонечко грає, як на Великдень. Вітерець легесенький. Очерет шепоче тихесенько. Хвильки навіть не хлюпають, не плескочуть одна одну, а цілують – цьом, цьом, цьом… Не встиг я вудки розмотати, а кум Григорій вже й надійшов:

–  Лови рибку, як ловиться!

– І ти, Гришо, будь здоровий!Відпустила Марина?

– Am! Як завела: «Ти подивись, що ти зробив з хати?! Тролейбус! Всюди роги! Мисливець теж мені! Обіцяв ще влітку шубу з фазанячого хутра! Де?! У всіх чоловіки, як чоловіки, і тільки у мене якийсь чемберлен! Сигарету куриш?!Я цього так не залишу! Ти ще на креветках будеш переді мною повзати! Чому мовчиш, наче ти в гостях? Заховай з очей вудки і прибери газету! Про тебе там ніколи не напишуть! Що?! Я маю копати тобі черв'яки? Завтра ж їду до мами!… Назавжди! Давай мені гроші! На два квитки! Що?! А назад як я повернуся?…» Вислизнув як пічкур з верші!

Григорій простелив рушник, сів на траву, виклав кавалок хліба, цибулину і двоє яєць.

– Яйця сирі. З-під курки взяв. Усю закуску збирав нишком…

– А де ж пляшка?

Григорій підвів голову і дивився на мене очима чоловіка, якого послали за горілкою. Довго дивився. Розтулив писок…

– Тихо, тихо, тихо! – поспішив я попередити його голосний запит і дістав з торбини пляшку.

– Правду казала Марина, – пошепки, як я і просив, мовив кум, – риболовля – та ж сама п'янка, тільки в гумових чоботах!

– А як ти рибу ловитимеш, мисливцю? Де твої вудки?

– Та я… Чарку вип'ю, відпочину на природі… Як вудку даси, то й рибку половлю… Ти наливай!

Я відклав вудки, підсів до кума, налив у чарки.

– Оце діло! Як ті алкаші п'ють, добре, що ми звикли! Ну, щоб на полюванні дерева не заважали!

– Куме! Ми на риболовлі, а ти про своє полювання!

Грицько випив, хекнув, хруснув цибулиною.

– Не вчи орла літати, а рибу плавати! Bun 'ємо ще за твою риболовлю. Не переймайся!

– Добре, добре. Бери вудку, прилаштовуйся поруч, місця стане на двох.

Деякий час мовчки розмотували вудки, насаджували черв'яків, закидали, облаштовувалися. Врешті поплавки тьопнули об воду і завмерли. Але ж! Завмерли! Хоч би тобі! П'ять хвилин, десять, двадцять…

– Є риба у воді, та їсти її годі! – повернувся я до кума.

Кум закурив, усміхнувся і голосно проспівав:

– І по хаті ти-ни-ни, і по сінях ти-ни-ни; вари, жінко, лини, ти-ни-ни, ти-ни-ни! Наливай!

Я налив, поглядаючи на поплавки. Григорій підняв чарку:

–  Ото-то й горе, що риба в морі! Ну, обернися порося на карася!

Поки кум закусював, я з чаркою підійшов до берега, відлив трохи горілки у воду, покришив хліба, проказав віршика, якого мене колись навчив дід: