Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Широкою рівниною між обома прикордонними лісами, австрійським і російським, наче вітри, одягнені в уніформу й вишикувані в бойовому порядку, мчали вперед прикордонні козацькі сотні на невеличких прудких кониках своїх рідних степів, у високих хутряних папахах, вимахуючи списами, мов блискавками, на довгих дерев’яних держаках, кокетливими блискавками в гарненьких фартушках-прапорцях. На м’якому, пружному болотистому ґрунті майже не чутно було тупоту копит. Вогка земля відповідала на летючий дотик копит лише вологим зітханням. Навіть темно-зелена трава ледь прилягала. Здавалося, що козаки летять понад рівниною. І коли вони перелітали жовту, піскувату сільську вулицю, на ній здіймався великий золотаво-жовтий стовп дрібної куряви, зблискуючи на сонці, широко розлітаючись у повітрі й знов спадаючи додолу тисяччю дрібних хмаринок. Запрошені гості сиділи на збитих нашвидкуруч дерев’яних трибунах. Погляди глядачів ледве встигали стежити за порухами вершників. Міцними, жовтими, мов кінськими, зубами козаки, летючи вчвал, просто з сідел підхоплювали з землі свої червоні й сині хустинки, з маху підринали під черева коней, затиснувши їхні боки ногами в блискучих чоботях. Інші кидали в повітря далеко поперед себе списи, зброя вертілася вгорі, а потім знов покірно падала в підняту руку вершникові, — мов живі мисливські соколи, вертали списи назад до рук їхніх господарів. Інші козаки, припавши до спини коневі, по-братерськи притулившися губами до його морди, стрибали крізь дивовижно малі залізні обручі, що ледве могли б оперезати діжечку середніх розмірів. Коні витягали вперед усі чотири ноги, їхні гриви маяли, мов крила, хвости стояли горизонтально, правлячи ніби за кермо, вузенькі ж голови скидалися на носи човнів у нестримному русі. Ще інші перескакували двадцятеро барил пива, покладених долі дном до дна. Коні іржали перед тим як стрибнути. Вершник летів до перепони з безмежної далечини, сірою, крихітною цяткою був він спочатку, потім із шаленою швидкістю обертався на тоненьку риску, смужку, якесь тіло, вершника, а з нього ставав велетенським казковим птахом з людським і кінським тілом, крилатим циклопом, — щоб потім, здолавши перепону, рвучко спинитися за сотню кроків від неї й завмерти, наче статуя, монумент із неживого матеріалу. А ще інші, прудкі, мов стріли, вершники стріляли в летючі мішені (стрільці й самі скидалися на вистрелені набої); ті летючі мішені тримали на великих, круглих, білих щитах вершники, які мчали осторонь. Стрільці летіли вчвал, стріляли і влучали. Часом котрийсь із них падав з коня. Товариші, що гнали слідом, перестрибували через нього, не торкнувши жодним кінським копитом. Були й такі, що мчали ще з одним конем обіч свого й, женучи учвал, стрибали в порожнє сідло, а з нього — у своє, знов рвучко падали на коня-«супровідника» і врешті, впершись руками в сідла обох коней і спустивши ноги поміж кінські боки, завмирали, зупинивши тварин так, що ті стояли нерухомо, наче бронзові.

Такі свята козацьких вершників були не єдиною розвагою у прикордонній смузі між Австрійською монархією та Росією. У містечку стояв ще й драгунський полк. Між офіцерами єгерського батальйону, драгунського полку та російських прикордонних військ склалися найтепліші стосунки завдяки графові Хойницькому, одному з найбагатших польських землевласників цього краю. Граф Войцех Хойницький, родич Ледоховських і Потоцьких, свояк Штернберґів, приятель Тунів, світський чоловік сорока років, та на вигляд — невизначеного віку, ротмістр запасу, неодружений, безжурний і водночас сумовитий, любив коней, алкоголь, товариство, легковажність і заразом — поважність. Зиму він проводив у великих містах і гральних залах Рів’єри. Мов перелітний птах, він повертався, тільки-но розквітав на схилах залізничного насипу щедринець, на батьківщину своїх предків. Він приносив із собою легкий дух великосвітських парфумів і галантні чи авантюрні історії. Граф належав до тих людей, що не мають ворогів, та не мають і друзів, а лише супутників, прихильників і байдужих. Зі своїми ясними, ледь витрішкуватими очима, блискучою круглою лисиною, невеличкими білявими вусиками, вузькими плечима й надміру довгими ногами, він здобував прихильність усіх людей, у котрих випадково чи зумисне опинявся на дорозі.

Граф мешкав по черзі в двох будинках, відомих серед тутешнього люду як «старий» і «новий» палаци. Так званий старий палац був чималий і досить давній мисливський павільйон, що його граф з невідомих причин не хотів реставрувати. «Новим палацом» звано простору двоповерхову віллу, горішній поверх якої завжди заселяли якісь чудні, а часом навіть зловісні незнайомці. То були графові «бідні родичі». Сам він, навіть за найстараннішого вивчення історії власного роду, не зміг би визначити ступеня спорідненості з цими людьми. Поволі стало звичаєм приїздити до «нового палацу» як «родичі Хойницького» й мешкати там улітку. Нагодовані, відпочилі, іноді навіть одягнені в нове вбрання від тутешнього графового кравця, ці гості, ледве-но озивалися ночами, відлітаючи у вирій, перші шпаки, а на ланах починали збирати кукурудзу, поверталися до незнаних країв, де, можливо, була їхня домівка. Господар не помічав ані приїзду, ні перебування, ні від’їзду своїх гостей. Він раз і назавжди постановив, що перевіряти родинні стосунки гостей, порядкувати видатками на них і виряджати їх до настання зими буде єврей-управитель. Будинок мав два входи. Граф і ті гості, що не зараховували себе до його рідні, користувалися парадним входом, родичам же доводилося давати гаку через сад, щоб заходити чи виходити невеличкою брамою в садовому мурі. За винятком цього, непрохані гості могли робити, що їм заманеться.

Двічі на тиждень, у понеділок та в четвер, відбувалися у графа так звані малі вечори і раз на місяць — так звані «свята». Під час «малих вечорів» освітлювано тільки шість кімнат, призначених для гостей, під час свят — дванадцять. На «малих вечорах» лакеї вслуговували без рукавичок і в темно-жовтих лівреях, на «свята» вони вбиралися в цеглясто-рудого кольору сурдути з чорними оксамитовими комірами та срібними ґудзиками й білі рукавички. Пити у графа починали з вермуту й терпких іспанських вин. Тоді переходили до бургундського й бордо. Далі подавано шампанське, а за ним — коньяк. І щоб віддати належну шану вітчизні з плодами її землі, завершували «дев’яностоградусною».

Офіцери